— Гаразд, — сказав, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.

Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Тріґґа, як той усміхався йому з автівки. Не було стрілецької вечірки, не цього вечора.

Діти спали. Дружина, досі одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.

— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.

Він похитав головою — мовчи! Легко, крадькома відкрив задні двері й виглянув назовні.

Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, рівномірними крижаними поривами з моря. Нат вдарився об щось ногою на першому ж кроці за двері. Все завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, ламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли в глиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як робили це опівдні.

Далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, вітер розніс вогонь, і той перекинувся на скирту.

Нат глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся до роботи. Холера, як же неприємно їх торкатися. Тіла були ще теплими й кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.

Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.

Жінка приготувала йому какао, і він жадібно випив. Дуже втомився.

— Все гаразд, — сказав він, усміхаючись, — не бійся. Проб’ємося.

Ліг на матрац і заплющив очі. Відразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Воно було якось пов’язано з паланням літака та скирти на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.

— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.

Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз.

Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.

— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути!

Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.

Діти прокинулися з плачем.

— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?

Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я досі ревло, і міг зайнятися димар, але Нат мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Та з нижнім коліном недобре. Воно геть забите безвладними тілами птахів, що тліли у вогненній пастці. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись пробити собі вхід до його дому. Не вдеруться. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.