– Куди ти думаєш поїхати?

– Напевно, в Торонто. – Стільки питань! Джейк за три хвилини поставив йому більше питань, ніж Артур за три роки.

Джейк нахмурився.

– Хіба це не здається таким собі марнуванням часу? Ні?

– Гм, справді? Чому?

– Ну, це трохи… занадто обережно, правда? Торонто – це дрібниця. Чому б тобі не поїхати в якесь трохи цікавіше місце? Наприклад, Нью-Йорк? Лос-Анджелес? Чорт, та чого не поїхати в Китай? Там теж є університети. Побачиш світ!

Ієн здивовано глянув на нього, а Джейк засміявся.

– Що, примусив тебе замислитися, так? Проте я серйозно. Ти можеш поїхати куди завгодно, ти маєш мізки. Хапайся за цей шанс обома руками, хлопче, й тікай!

Вони вже підійшли до низу пагорба, й перед ними простягнулося десятиакрове поле. Артур був на дальньому його краї. Коні стояли, а він сидів навпочіпки поруч них біля сіялки й щось у ній лагодив. Напевно, забилася – за нею треба було приглядати.

– А ось і він сам! – сказав Джейк. – І досі має коней! Неймовірно!

Напевно, Артур щось почув, бо випростався і глянув у їхньому напрямку. Він завмер на хвилю чи дві, вочевидь, намагаючись збагнути, що то за незнайомець, а тоді, напевно, зрозумів – може, побачив кульгання – бо пішов через поле їм назустріч.

Джейк прискорився так сильно, як йому дозволила його ушкоджена нога, поспішаючи до брата. Ієн ішов за ним повільно, думаючи про те, що сказав Джейк. Це правда – він може поїхати куди завгодно. Раніше ніхто йому про це не казав. Учителі ставили такі обмежні питання й робили такі обмежні припущення. Вони казали: «Чим ти хочеш займатися?», під чим просто розуміли предмет, який ти хочеш вивчати, а коли їм відповіси, зазначали: «Ну, Садбері близько, там є хороший курс із цього предмета» або, якщо пощастить: «У Торонто добра репутація в цій галузі». У своїх думках вони ніколи не полишали своєї провінції5, не кажучи вже про країну. Поїхати кудись далі коштуватиме більше, але, напевно, не аж так багато. Може, потрібен був хтось іззовні, хто нагадав би йому, який цей світ великий.

Джейк та Артур ішли в його бік через поле, й Ієн усвідомив, що пропустив їхню зустріч. Йому хотілося побачити Артурову реакцію на те, що його брат отак з’явився нізвідки, але він забув подивитися. Вони йшли пліч-о-пліч, Джейк натхненно щось розказував, махаючи руками, зиркаючи скоса на Артура, водночас вибираючи, куди ступати серед мокрого поля. Поруч із Артуром він здавався дуже тонким, дуже вишуканим у своєму костюмі й міських туфлях. Вишуканішим за свого брата, вишуканішим в усьому.

Артур переважно мовчав, але в цьому не було нічого нового. А щодо того, чи порадував його Джейків приїзд, – сказати було неможливо.

Ієн із задоволенням пішов би з Пітом на риболовлю того вечора – від їхньої розмови після іспиту з математики він з ним не розмовляв і хотів усе залагодити. Але вони з Кеті знову почали зустрічатися, й він пообіцяв піти з нею на чізбургери в «Гарперз», щойно повернеться з ферми. Тож він вимився у ванній, перевдягнувся в чисті джинси й футболку й сів на велосипеда.

Кеті сиділа, схрестивши ноги, на ґанку батьківського будинку, чекаючи на нього. Її мама була в кухні – Ієн побачив її через вікно, помахав, і вона помахала йому у відповідь. За словами Кеті, її батьки схвалювали їхні стосунки, хоч він і ходив не в ту церкву, але Ієн підозрював, що це через те, ким був його батько. Якщо ти син лікаря, люди схильні ставитися до тебе приязніше.

– Чому ти так довго? – суворо запитала Кеті.

Вона була вбрана у блузку такого самого блідо-рожевого кольору, як її щоки. Щоразу, коли бачив її знову, Ієн пригадував, чому інші хлопці зі школи заздрили йому. Може, вона не аж так глибоко мислить, проте компенсує це іншим, як-от вродою й загальною поступливістю.

– Дехто з нас має працювати, – сказав він, приставляючи велосипеда до ґанку.

– Багато кукурудзи посадив?