Сергій Маторін стояв голий перед дзеркалом на повний зріст у своєму номері в готелі «Кінг Джордж» на площі Синтагма. Він знав, що Домініка зупинилась у сусідньому «Гранд Бретань», це були два старовинні, вишукані готелі в елегантному стилі Старого Світу посеред дисонансу, що панував у цьому місті. Маторін не розглядав свого тіла, порубцьованого шрамами від боїв у Афганістані, чи ямочку на правому плечі, куди його поранили на базарі у Газні, доки вони з групою «Альфа» прочісували місцевість. Натомість він зосере­дився на координації рухів, які виконував уповільнено: удари, блоки, ухиляння і захоплення, просто таки демон Аполіон вправляється в тайцзіцюань під ревіння вечірнього трафіку за вікном. Він зігнувся, випрямився, його каламутне око нерухомо застигло, і глибоко вдихнув.

Він повернувся, підняв невеличку валізу на коліщатах і поклав її на ліжко. Відкрутив чотири шурупи в металевій рамі, дістав трубчастий тайник, розроблений технічним відділом, і дістав свій хайберський ніж завдовжки з фут, з елегантно заокругленим руків’ям. Знову повернувся до дзеркала і продов­жив тренуватися, цього разу приділяючи увагу випадам, парируванню й ударам від плеча. Ніж свиснув, коли він махнув ним, завдаючи удар.

Тіло Маторіна блищало від поту. Він сів на стілець у стилі Людовіка XIV, і його піт залишив темні плями на блідо-синій парчі. Узяв велику керамічну попільничку з викарбуваним гербом готелю і перевернув. Маторін став водити лезом ножа по неглазурованій керамічній основі, від основи до вістря, від основи до вістря. Кімнату сповнив метрономічний скрегіт сталі по кераміці, витіснивши вуличний шум. Згодом, вдовольнившись гостротою леза, Маторін поклав ніж і дістав із валізи невеличку барсетку на защібці з написом «інсулін» на одному зі шкіряних боків. З барсетки він видобув два товсті автоін’єктори, один жовтий, другий червоний, внутрішньом’язові шприци, призначені для уколу в стегно або сідницю. У жовтому містився SP-117, барбітурат, розроблений Лінією С. Це для допиту. Червоний, від Лабораторії 12, вміщував сто міліграмів панкуронію, який паралізує діафрагму за півтори хвилини. А це вже на потім. Дві ручки кольорів спецпризначення — золотого і червоного.

***

Вони мовчки доїхали на таксі до Нейтового готелю, «Сейнт Джордж Лікабетус», посадженого серед сосон пагорба Лікавіт. З високого балкона вони бачили підсвічений Парфенон, недбалий розсип вогнів міста, що миготіли аж ген до горизонту, чорну смугу моря і затоку, з якої Егей виглядав корабель із білими вітрилами. Домініка зазирнула у ванну, увімкнувши і вимкнувши світло. Решту ламп вони не вмикали; вистачало й світла від фасаду готелю. Нейт ходив темною кімнатою, а Домініка стояла й дивилася на нього, схрестивши руки на грудях.

— Якщо ти переглядаєш наш план, — сказала вона, — я можу відзвітувати, що мій візит до твоєї кімнати тривав чотири хвилини, і сказати, що твоя… пристрасть… була дещо, як сказати ukorachivat kratkiy? — спитала Домініка.

— Коротка, — сказав Нейт, його обличчя спаленіло від цієї насмішки.

— Так, — сказала Домініка, йдучи до іншої стулки дверей на балкон і виглядаючи надвір. — У Ясенєві дуже зрадіють чутці, що офіцеру ЦРУ бракує витримки. Твоя доблесть прославиться в нашому штабі.

— Мені завжди подобався російський гумор, — сказав Нейт. — Дуже шкода, що його не так уже й багато. Але в інтересах захисту легенди нашої операції, я гадаю, тобі треба лишитися на ніч.

«В інтересах легенди нашої операції», — подумала Домініка.

— Дуже добре, я заночую на цьому дивані, а ти спатимеш в кімнаті із зачиненими дверима.

Нейт сприйняв це буквально.

— Принесу тобі ковдру й подушку, — сказав він. — Завтра на нас чекає довгий день неробства.

Домініка не вислизала зі своєї сукні, доки Нейт не зник у спальні й не зачинив двері. Ще один місяць, ображено подумала вона, сяє крізь відчинені двері на балкон. Вона встала, щоб затягнути серпанкові штори, але спинилася й лягла назад, дозволивши місячному сяйву залити себе, забарвити у срібний колір.

Вона стомилася від того, що її використовують геть усі: vlasti, спадкоємці колишнього Радянського Союзу, генерал Корчной, американці, Нейт, котрий знай повторює, як буде доречніше, і вказує, що робити. Як Корчному вдавалося робити це так довго? Скільки витримає вона? Вона прислухалася до Нейта за дверима в спальні. Від всіх них їй хотілося чогось більшого. Їй набридло, що їй відмовляють у почуттях.

Приблизно о третій ночі Нейт спросоння почув, як відчиняються двері його кімнати. Крізь завіси линуло розсіяне жовте світло вуличних ліхтарів. Він злегка повернув голову і побачив силует Домініки — її граційну ходу, — вона йшла до вікна. Випростала руки і розсунула завіси, спершу одну, потім іншу, доки не опинилася в отворі скляних дверей, які вона відчинила. Нічний вітер роздував вперед-назад завіси, що зміїлися обабіч неї, навколо неї, на її обличчі, її тілі. Вона підійшла до нього, розсуваючи штори, і зупинилась біля ліжка. Нейт сперся на лікоть.

— З тобою все гаразд? Щось трапилось? — запитав він.

Вона не відповіла і далі стояла мовчки, дивлячись на нього. Його внутрішній офіцер розвідки відразу ж подумав, що вона почула щось, можливо, якийсь шум за дверима. Невже їм просто зараз доведеться вшиватися з готелю? Раніше того вечора він перевірив аварійні сходи. Одначе Домініка не відповідала, тож Нейт сів і м’яко взяв її за руку.

— Домі, що сталося? Що відбувається?

Вона заговорила пошепки: