— Ви ж знаєте, що Юрій Вікторович давно передбачав наявність у Лаврі недосліджених підземних коридорів, та й не він один. Монографію про це написав. Він вивчає їх більше двадцяти років. Тепер отримав реальний результат. Його треба закріпити. Всяке розголошення дуже нашкодить. Та й як до нас поставляться колеги після такого вчинку? Не варто прискорювати події. Хіба вам не достатньо співавторства у статті, де буде описано нове поховання? Вважайте, захист кандидатської вже у кишені. Словом, я у цій справі вас не підтримаю.
Христина мовчала. «От дурепа, — подумки лаяла вона себе. — Хіба не могла придумати інший привід, щоб випити кави з цим ідеалістом? Що ж тепер робити? Спробувати переконати хлопця, що я так його перевіряла: чи сам він часом не планує розкрити нашу таємницю? Ні, не повірить, бо розумний занадто».
Пауза тривала непристойно довго. Врешті аспірантка зважилася заговорити:
— Гаразд. Це щось найшло на мене. Багато вражень останнім часом, та й нервуюся чогось. Вважаймо, що цієї розмови не було. Завтра зустрічаємося на розкопі. Може, ще кави?
— Та ні, дякую, мені вже час. — Аск почав застібати куртку.
— Аскольдику, ну, ми ж домовилися? Моя ідея справді безглузда. Ти ж не здаси мене професору? — Вона намагалася зазирнути йому в очі.
— Не хвилюйтеся. Забули. До завтра! — Він поквапився закінчити неприємну зустріч і вийшов з кав’ярні у задуху переходу.
Дорогою додому Аскольд зателефонував Андрієві. Той довго не відповідав. Хлопець уже збирався відімкнутися, щоб даремно не садити батарею апостольського телефону, коли почув відповідь:
— Алло?!
— Вітаю вас, добродію Апостоле! Як там ваша подорож?
— І тобі нехай добре ведеться. Ми майже досягай мети.
— А де ви зараз?
— На горі над гирлом річки, що згодом зватиметься Почайною. Ось. А коли ж ти завітаєш до нас?
— Бачте, ми з Книгою можемо відкрити браму лише у печеру на березі Борисфену. Це доволі далеко від вас. Можу заблукати.
— Слухай сюди: ітимеш берегом, угору за течією, стежина там лише одна — не загубишся. Я висилаю тобі назустріч свого учня, його звуть Ілько. Він ітиме у твій бік і свистітиме час від часу, подаючи сигнал. Та якщо раптом заблукаєш — дзвони мені у цей телефоній, чи як там його.
— Добре, я вийду за півгодини. Бувайте. — Аскольд вимкнув телефон.
Перехід у минуле відбувся без жодних пригод. Зустріч з Апостоловим учнем Ільком — також. Утім, справжнім дивом виявилося те, що молодий венед цілком пристойно говорив сучасною українською, хоча дещо кострубато й одноманітно. Вони швидко порозумілися, але Ілько не поспішав відповідати на численні Аскольдові запитання і сам, на диво, не виявляв великої цікавості. Припікало літнє сонце, внизу блищав стародавній Борисфен, виспівували пташки. Аскольдові раптом захотілося прогулятися тут із Надією. Він яскраво уявив їх тут разом... її здивування, коли з лютневої мряки зимового Києва вона враз опиниться на дикому березі казково красивої ріки у першому столітті. Втім, це лише мрії, бо вони ж ледь знайомі. «Неодмінно зателефоную їй сьогодні...» — наважився парубок.
У таборі смачно пахло м’ясом запечених на вогнищі великих жирних тетеревів. Андрієві супутники не відзначалися гордовитою Ільковою стриманістю і витріщались на хлопця з неприхованою цікавістю.
— Добрий день, добродію Апостоле, — привітався Аскольд. — То у вас тут ціла бригада!
— І тебе вітаю. А яку саме бригаду ти маєш на увазі: ту, що працює, чи ту, яка грабує? Знаєш, у вашій мові одне й те саме слово інколи означає різні явища і предмети. Ось! — з удаваною серйозністю промовив Андрій.