— До речі, про мишей, щурів та й тарганів. А не можна їх позбутися з вашою допомогою? А то дістали, щиро кажучи, — поскаржився Аскольд.
— Зробимо. Тут неподалік готелем «Хам-Ят» вид на тисячолітній Собор соборів спотворили. До тих хамів і переселимо. Ще трохи — до мерії.
Горище було чисто прибране, звільнене від звичного мотлоху — напевне підготовлене до євроремонту з добудовою мансардного поверху.
Домовичок-стажер облетів усе приміщення, задоволено прицмокуючи, і знову повернувся до Аскольда.
— Так, тут чудово! А тепер повторюйте за мною: я від імені всіх сусідів, мешканців дому сього, дозволяю тут, на горищі, жити домовикам усіх різновидів, чинів та ступенів роду Пенатіїв. Нехай ні від кого не буде їм ані кривди, ані неспокою. Живіть з миром.
Аск слухняно повторював. Домовичок додав:
— І ще: своїм представником у громаді домовиків на горищі призначаю Лахудрика Пенатія, домовичка-стажера. Тепер все!
Щойно було вимовлено останні слова, у сутінках горища почали виникати різних розмірів і кольорів мінливі туманності. В обличчя віяло то теплим, то холодним, то сухим, то вологим повітрям. Усе відбувалося в абсолютній тиші. Стало трохи моторошно. Та за хвилину це закінчилося. Трохи отямившись, Аскольд запитав:
— Лахудрику, а чому ви самочинно не могли зайняти будь-яке порожнє приміщення у нашому будинку, хоча б ту ж кімнату консьєржа?
— Розумієте, для того щоб нам без проблем заселитися й мешкати, найкраще отримати щиру згоду або запрошення когось із людей. Ми можемо жити лише поблизу вас, на відміну від наших кузенів — лісовиків та водяників. А нас останньої тисячі років обізвали нечистою силою та звідусіль женуть і проклинають. Така дискримінація гнітить і ображає. Ми ж створені Ним, аби допомагати людям у лиху годину, оберігати й рятувати у скруті. Так споконвіку було, а нині витісняють домовиків у резервації. Хоча б до Червоної книги занесли, чи що!
— Ні, до Червоної книги не треба. — Хлопець спохмурнів. — Бо наші міністри й депутати саме на червонокнижних і полюють: хоч на зубрів, хоч на дроф, хоч із карабінами, а хоч із автоматами. Ну, бувайте, пане Пенатію, маю бігти на зустріч! Як виходитиму?
— Хвильку! — Домовик у той самий спосіб вивів хлопця крізь зачинені двері на сходи.
Труба зустріла Аскольда неприємним гарячо-вологим повітрям, що викидали просто у підземний перехід кондиціонери псевдоресторану «Худко», тютюновим димом і метушливою юрбою киян та гостей столиці, які швидко пробігали, оминаючи розкішні букети квітів, що їх розставили торгівці попід стінами. Христина вже була у кав’ярні. На високому столику перед нею стояли два паперові стаканчики кави, поряд лежали пакетики з цукром.
— Доброго ранку, — привітався Аск. — Я часом не спізнився?
— Ні, все нормально — я щойно прийшла, кава ще гаряча. Ти з вершками п’єш? — Вона крутила в пальцях пластикову упаковку порційних вершків.
— Байдуже, я загалом не часто п’ю каву. То що ви хотіли обговорити?
— Давай спершу по каві. Холоднувато сьогодні... — Вона ковтнула зі свого стаканчика.
Аскольд теж відпив кави, яка чомусь була терпка і гіркувата. Додавши цукру, випив усю. Христина ніяково дивилася вбік, уникаючи його погляду. Та за мить, струснувши волоссям, усміхнулась і запропонувала перейти до справи.
— Аскольде, ми зробили унікальне відкриття, таке буває раз на кілька десятків років. Це шанс створити собі імена в науці або громадському житті. Одна моя подруга, Люся, говорить, що сьогодні для життєвого успіху слід домагатися популярності, знаності. Байдуже, розумний ти і компетентний, а чи тупий базікало-дилетант. Головне — твоє обличчя на телеекрані і в газетах. Наш професор — людина вчорашнього дня. Йому важливо встановити наукову істину. Мені це теж цікаво, але я не хочу втрачати свій шанс. Словом, я пропоную повідомити журналістів про відкриття нових підземель і поховання у монастирі. Можна удати, що нібито вони самі про це дізналися, а ми лише не схотіли приховувати від громадськості правду і погодилися чесно все розповісти. Між іншим, першим нову печеру знайшов саме ти... — Вона замовкла, очікуючи на відповідь.
Студент був неприємно здивований. Він не дуже добре знав цю молоду жінку, але такої цинічної, та й безглуздої, щиро кажучи, пропозиції від неї не чекав. А ще аспіранткою називається, і семінари веде! Але почав говорити обережно, ніби з хворобливою дитиною.