Сонце поволі ховалося за крутосхилами, жаби бра­лися до своїх вечірніх співів, почали сильно кусатися комарі. Над Борисфеном зійшов серп молодика. Час було шукати місце для ночівлі.

Загін дійшов до гирла невеликої річки — правої притоки Борисфену і почав лаштувати табір на кру­тосхилі її берега. На вечерю запекли кілька куріпок з черемшею, запили джерельною водою та, влаштував­ши лежаки з молодих гілок, полягали спати. Жар від багаття лишили тліти у неглибокій ямі.

Ілько дивився на великі зорі, слухав звуки нічного лісу і ніяк не міг заснути. Згадувалася вечірня розмова з Апостолом. Дивний він якийсь: «Ваш Бог — наш Бог!» Усі знають, що богів багато і водночас він один... У кущах, трохи нижче табору, щось зашаруділо. Тихо, крадькома. На кабана чи борсука не схоже. Хлопець миттю тихцем перекинувся на живіт, узяв у руку дов­гого вузького ножа, що завжди мав напохваті, й нечут­но поповз на звук.

У густій місячній тіні розлогої верби він помітив ледь видимий порух. Там скрадалися один за одним двоє чоловіків. Ледь чутно брязнув метал. Рух одразу припинився. Один з «гостей» підвів голову і довго прислухався до нічних звуків, у які впліталося різного­лосе хропіння та сопіння сплячого загону. Не почувши нічого підозрілого, щось тихо, але сердито зашепотів до свого напарника. За мить вони опустилися на зем­лю і обережно поповзли далі — до табору. Ілько зля­кався. Він добре вправлявся з ножем і був набагато спритніший та сильніший від багатьох, навіть дорос­лих, чоловіків їхнього роду, але якось занадто вже зграбно і вправно пересувалися ці двоє, особливо не­високий гнучкий попереду. Слід було б одразу зчини­ти ґвалт, але тоді вони легко могли утекти, і хто зна, за яких обставин і з ким іще повернутися.

Парубок, причаївшись, гарячково думав, що вдія­ти. Часу не лишалося. Пропустивши волоцюг повз себе, Ілько, намагаючись не шарудіти, стрибнув на спину ближчого до нього чоловіка, одночасно сильно б’ючи ножем по шиї чи спині його супутника — куди міг досягнути, та на все горло гукаючи до спля­чих товаришів про допомогу. Результат його нападу був не вельми вдалий. Ніж лише злегка зачепив худорлявого чоловіка, який миттєво випростався, роз­вернувся до хлопця, витягаючи з піхов короткого меча. Але той, на якого стрибнув Ілько, виявився менш вправним. Ані миті не вагаючись, юний венед щосили вдарив чолов’ягу кулаком лівої руки у поти­лицю — той відразу впав. Другий спробував дістати хлопця своїм мечем, але він перекотився вниз і за­повз у кущі. Темрява врятувала його від зброї сприт­ного нападника.

З табору вже набігали одноплемінники, освітлюючи місце сутички смолоскипами. За мить ворога настро­мили одразу на два списи. Спираючись на важку пате­рицю, підійшов Андрій. Той зі злодіїв, якого прибив Ілько, почав подавати ознаки життя.

Апостол наказав перевернути чоловіка горілиць і освітити його обличчя.

— Трамаїле! — Андрій, не приховуючи здивування, звернувся до чужинця арамейською мовою. — Не че­кав тебе тут зустріти. Не питатиму, хто послав тебе в таку далеку подорож, бо й сам здогадуюся. Це ж скіль­ки ви йшли за мною?

— Лише від Херсонеса, — ледь ворушачи губами, відповів полонений. — Бачили, як за тобою крався невеликий загін римлян, — їх учора порубали міс­цеві дикуни. Потім знайшли ваші сліди вже на цьо­му березі...

— Що наказав вам Каїфа? Хто це був із тобою? — не­терпляче перервав його Андрій.

— Це Єхиїл, довірений душогуб Каїфи. Він наказав прибрати тебе до того, як ти дістанешся цього місця. А в разі, коли підеш в інші землі, то не чіпати, а йти на­зирці, і за слушної нагоди мені слід було просто вика­зати тебе місцевим племенам як небезпечного чаклу­на, що прийшов украсти їхні душі.

Апостол засміявся.

— Ну, що таке душа у нашому розумінні, їм слід ще довго втовкмачувати, хоча в чомусь первосвященик був правий: ми йдемо цими нетрями у пошуках незатьмарених, наївних душ. — Він хитнув головою в бік своїх супутників, які тим часом, підсвічуючи собі смо­лоскипами, обшукували мертвого Єхиїла. — Що ж мені з тобою робити? Не хочу брати гріха на душу, зав­тра вирішу, як вчинити. То кажеш, первосвященик пе­редбачив, куди я прямуватиму?

— Так, він сказав, на правий берег Борисфену — там, де гори відтинає від нього невелика притока, а за нею починаються оболоні.

— Що ж, ти спізнився лише на день. І я не дивуюся, що Каїфа знав, куди я піду.

До співрозмовників наблизився Ілько.

— Ретельно обшукай його та знайди, чим зв’яза­ти. — наказав Андрій юному венедові рідною для то­го мовою.

Хлопець дістав із широкої хламиди бранця два но­жі, чималий шкіряний мішок з римськими динаріями, торбинку з сіллю. Тоді міцно зв’язав йому руки та ноги відірваними від його ж одежини довгими смужками тканини. Нижче схилом венеди знайшли ще один великий мішок із харчами і всілякими корисни­ми у подорожі речами. Серед них був невеликий, десь із лікоть, жезл. Він являв собою палицю зі світ­лої деревини, оповиту вісьмома повздовжніми сріб­ними карбованими пелюстками, що сходилися у срібне ж руків’я. Пелюстки прикрашали золоті візе­рунки й написи, а навершя жезла було зроблене з овального напівпрозорого чорного каменю у срібно-золотій оправі. У глибині камінь пульсував мінливим білим світлом. Андрій дуже зрадів цій знахідці. Повернувшись до бранця, він запитав:

— Трамаїле, не повірю, що Каїфа сам віддав тобі Да­видів скіпетр. Як він опинився в тебе?

— Тієї лихої п’ятниці, — відповів чоловік, — коли розірвалася завіса Храму і стало темно серед дня та вдарив грім, я був біля Ковчега і дуже перелякався. Ко­ли розвиднилося, побачив я, що Ковчег зник без сліду, кедрова скринька, де лежав скіпетр, геть розсипалась, а сам він почорнів, камінь став тьмяним, немов зви­чайний шматок обсидіану.