— Я... Аскольд...

— Неправда твоя! Князь Аскольд у цих краях з’явиться років за вісімсот. А зараз тут живуть племе­на венедів[5], і я їм проповідую Слово Його...

— Чекайте, а чому ви говорите сучасною мовою? І тут — це, власне, де?

— Я говорю всіма мовами, які є на світі, тому що нам, Апостолам, дано такий дар: звертатися до людини зрозумілою їй мовою. А тут — це тут: на березі озера, що згодом назвуть Видубецьким, біля ріки, нині званої Борисфеном. Ось! А ти, мабуть, посланець нечис­того, — раптом посуворішав його голос, — і прийшов мене спокушати, аби я відмовився від Істини! Не ви­йде, бо я твердий у вірі і правді! — Андрій гонорово задер бороду і зблиснув на Аскольда великими очима.

Хлопець оглянув себе. Справді, одяг і руки в глині — зараз він би й сам не наважився назвати себе чистим. Не годиться в такому вигляді поставати перед самим Апостолом, та ще й першим покликаним.

— Я сьогодні, між іншим, умивався, просто замас­тився трохи у печерах. Доберуся до душу і знову відпо­відатиму вашим високим гігієнічним вимогам, добро­дію Апостоле.

— О! То ти ще й говориш лукавими словами! Знаю я, хто промовляє до мене твоїми юними вустами. Не вве­деш ти мене в оману! Зникни геть, сатано! — Андрій щосили гепнув патерицею об землю. Патериця застрягла у вологому прибережному ґрунті, і мандрів­ний Апостол ніяк не міг її витягти.

Виглядало це доволі кумедно і цілком нівелювало всю величну суворість його слів. Аскольд допоміг ви­тягти патерицю і спробував дати раду цій, трохи хи­мерній, розмові:

— Добродію Апостоле, не хвилюйтеся ви так! За­раз усе поясню: я студент Університету з Києва — міс­та, що постане на цих горах років за чотириста. А ще за п’ятсот, за вашим мудрим передбаченням, «возсіяє на горах цих благодать»... Ну, ви ж самі знаєте!

— Та я, звісно, знаю! А ось ти звідкіля сюди наго­дився?

Аск не вбачав сенсу щось приховувати від цього гід­ного чоловіка і розповів про те, як опинився тут за до­помогою Книги. Андрій попросив показати її і після тривалої мовчанки раптом вигукнув:

— Ну ти, чувак, крутий! — Схоже, дар багатомов­ності поширювався на всі лексичні форми, якими користувалися співрозмовники Апостолів, задля більшої ефективності їхньої нелегкої праці. — Та на цю Книгу вже багато тисячоліть полюють сили Доб­ра і Зла в усіх світах, що існують у неозорій і незбаг­ненній нескінченності вічності. Ось! — перевів подих Андрій. — Щоб ти знав, це Книга Часопростору. Степові народи Землі звуть її ще Книгою, Посланою Небом[6]. Створено її задля того, аби можна було вес­ти неупереджений і правдивий літопис усього, що діється у світі видимому, бо багато хто з людей праг­нутиме знищити пам’ять про злочини свої і виправ­дати власну підлість і жадобу. Але усе, що відбуваєть­ся під небесами, не може бути приховане, допоки іс­нує Книга Неба. Ось! А ще вона здатна відкривати брами у різні часи, чим ти й скористався, проноза та­кий! — Апостол у запалі трохи втратив пафосну хвилю своєї промови. — Книгу може побачити, а тим паче взяти до рук і використати лише той, хто спеціально на неї не полює...

З боку багаття, що продовжувало горіти неподалік, раптом залунали голосні крики, а за мить — і ляскіт заліза.

— Таки наздогнали! — перервав себе Андрій. — Це римляни, вони женуться за мною від самої Тіри! — У його голосі було чути не так переляк, як роздратуван­ня несподіваним зайвим клопотом. — А я ще маю тут кілька справ щодо славетних історичних перспектив цієї примітної місцинки. Як мене вже дістали ті легіо­нери своєю дисциплінованою наполегливістю! І що його робити будеш, га?

Аскольдові не треба було пояснювати, чим насправ­ді загрожує апостолам зустріч з римськими легіонера­ми. Він поспіхом створив браму і, схопивши Андрія за руку, втягнув до печери Куба.

— А ти не слабак! — здивовано вимовив мандрів­ник. — Ходи до мене в учні. На випробувальний тер­мін — охоронцем, згодом єпископом десь у Фракії зроблю, а там, дивись, і до сонму приєднають.

— Ні, дякую дуже, але у єпископи, а тим паче до сонму я зовсім не поспішаю, — усміхнувся студент.

— То де ж ми тепер? — Схоже, Андрія не засмутила Аскольдова відмова від перспективи опинитися у гід­ному товаристві перших на Землі послідовників Його.

Часу було вдосталь, тож Аск розповів Апостолові ще й про дію Куба, про підземелля з мармуровою скринею, куди веде блакитна брама, яку той ство­рює, але Апостол категорично відмовився туди пе­реступити.

— Цей вівтар, — сказав Андрій, вказавши на Куб, — вважається легендою. Мало хто вірить, що він існує насправді. Його нібито могутні атланти витесали із брили нетанучого небесного льоду, що скинув на землю Бог Предвічний, ще до створення Адама. Надрідкісні уламки цього мінералу, розкидані по світу, є сильни­ми амулетами багатьох жерців і чарівників. Ти пізніше, але без мене, перевір, куди ще можна потрапити, тор­каючись інших сторін Куба. Мені ж бо не слід опиняти­ся в інших світах. Ну, то розказуй про ваш час!..