— Хіба ж Ковчег дев’ятсот років тому не викрав із Храму ще син царя Соломона Менелік, та не відвіз його своїй матері, цариці Савській Македі, чи то до Аравії, чи до Абіссинії?

— Каїфа казав, що Менеліка обдурили, підсунувши йому копії Скрижалів та Ковчега, а справжні таєм­но зберігалися у Храмі, — відповів Трамаїл.[10]

— То що ж із Давидовим скіпетром?

— Я сховав його у щілині між каменями Стіни бі­ля самого входу до Храму. Каїфа ж, прибігши, перш за все кинувся до Ковчега. Побачивши, що він зник разом зі Скрижалями, впав на підлогу, почав розди­рати обличчя своє нігтями, рвати волосся та рида­ти. Про скіпетр навіть і не згадав, мабуть, вважав, що той також пропав. Згодом я переховав його в себе вдома. Пробував чистити камінь, але все мар­но. Крім того, з кожним днем скіпетр важчав. Та я все одно взяв його в цю подорож. Думав, уже коли стане такий важкий, що не зможу його нести, то десь сховаю, а потім на зворотному шляху заберу. Та як рушили ми на північний схід, то жезл почав лег­шати щодня. А позавчора ми заночували на горі над озером, де твої венеди з римлянами билися. На ра­нок я дивлюся, скіпетр став зовсім як новий: камінь знову світлом живим засвітився, мигдалеве дерево побіліло, і срібло стало чисте. Жезл повернув свою первинну вагу.

— Що ж, скіпетр узяв правильний напрямок, він прагнув туди, де колись його було створено — до вів­таря Аратти. Ось! Утім, ці знання тобі марні. Що ж ме­ні з тобою робити? — спохмурнів Андрій.

— Учителю! — Ілько, який мовчки слухав розмову, звернувся раптом до Апостола, білозубо усміхаю­чись. — Віддаймо його відунам. Вони його трохи під­годують, а у Зміїв день на жертовнику заріжуть та са­мого згодують гадам повзучим, щоб ті свого володаря, Змія-Трояна підземного, просили, аби нам допомагав та бід не посилав.

— Ач, таке мале, а вже кровожерливе, — посміх­нувся Андрій. — Він же твій ближній, негідно це... Чекай, а як це ти арамейську мову раптом став ро­зуміти?

— Та яку там арамейську, ви ж по-нашому з ним ба­лакали, — знизав плечима Ілько.

— Ти що тут вар’ята[11] граєш, голубе мій сизокрилий, га?! — скипів Андрій. — Кажу тобі: арамейською ми з цим лохом тертки терли! — скористався першим по­кликаний Апостол мовними зворотами початку тре­тього тисячоліття.

— Тю! А це ви якою заговорили? — здивувався па­рубок.

— Згодом поясню! — Андрій зумисне відповідав арамейською. — Не все тобі одразу слід знати.

— То й не треба. Ну то як, ведемо цього лиходія до відунів?

— Схоже, дар розуміння мов, хоча й не всіх, до тебе також перейшов. Як тут колись казатимуть, з ким по­ведешся, від того й наберешся. Ось! Гаразд, Ільку, зби­раймося. Підганяй усіх, забирайте Трамаїла і рушай­мо, он уже розвиднюється.