– Сядь і випий за здоров’я моїх дочок! – гнув своє Додік.

– Та хай вже йде, бо я йому залила за шию. Давай краще заспіваємо, коханий! – Ганя плюхнулася Додіку на коліна. Проте той змахнув її звідти, наче надокучливу муху.

– Хай цей гівнюк вип’є!

– Я не бажаю твоїм малим лиха, навпаки – буду молитися за їхнє здоров’я! А от спиртного не питиму. Зрозумій, я євангельський християнин, наша віра мені цього не дозволяє! – узявся благати хлопець.

– А я що, не християнин? – витріщився Додік.

– І я, виходить, не хрещений? Он, диви, хрест натільний! – розстебнув комір старший прапорщик і тицьнув під ніс Володьці ваговитий золотий ланцюжок із розп’яттям.– Бачиш? А твій де?

– Ми не носимо…

– То які ж ви християни? Христом гребуєте, горілки не п’єте? – насідав Додік.

– Що з ним патякати. Давай пляшку, в горло увіллємо! – Балухатий скрутив хлопцеві руки, заломив назад. Клацнули наручники.

– Може, досить із нього й чарки? Дамо копняка під зад, і хай іде! Та й горілки більше залишиться,– дав задній хід Додік. Ця ідея йому якось не дуже сподобалась, хоч він уже добряче захмелів. Проте прапорщик власноруч ухопив зі столу пляшку і почав заливати пійло хлопцеві до рота.

Володько пручався, міцно зціпивши зуби.

– Ложку дай! Не можу йому пельку розтулити!

Додік подав. Київський гість просунув між зубів хлопця пласку ручку ложки, підважив і запхав у рота горловину пляшки. Рідина, булькаючи, потекла Володьці до горла; він кашляв, захлинався, викручувався, проте старший прапорщик затискав його голову колінами, ніби лещатами. Коли остання крапля з пляшки витекла, прапорщик потягнувся за наступною.

– Відпусти, а то ще заллється,– із осторогою вимовив Додік.

Жінка теж намагалася визволити Володька:

– Пустіть пацана, в нього вже очі під лоб! Досить йому…

– Що, горілки шкода? Хай вип’є малий, а то йому пресвітери не дають. Праведник, сука, святого з себе корчить! Хай грішить разом із нами. Потім ще подякує – у пеклі, мабуть, веселіше! – Розреготавшись, прапорщик влив ще майже півпляшки і нарешті відпустив Володька. Той непритомно повалився під стіл.– Овва, штунда, здається, готовий. Отак і треба пити за здоров’я Додікових дочок!

Усі налили й хильнули ще по чарці. Потім сіли й заходилися закушувати, ніби нічого й не сталося. Поки з-під стола не почулося, як бідолашного Володька люто вивертає.

– Ну, і що тепер робити з цим лайном? Через тебе доведеться Ганьці всю хату прибирати. Ходімо, хоч винесемо його на свіже повітря! – озвався Додік.

Захмелілі чоловіки підхопили нерухоме Володьчине тіло й потягли надвір. Кинули біля ґанку, перекурили. Потім усе ж вирішили затягти за хлів, щоб блювотиння не смерділо на весь двір. Скінчивши справу, повернулися до хати, де Ганька вже похапцем прибрала. Випили ще по чарці. Коли ж київський гість почав безцеремонно пхати руку під куций халатик жінки, Додік не витримав: