Присутні злякано відступили. Лише одна руда дівка, дужа, широкоплеча, ніби витесана з доброї колоди, закинула назад свою туго сплетену косу й рушила до вже синіючого тіла. Спустила труси, підібгала спідницю й всілася просто над Володьковим обличчям. Дехто сором’язливо відвертався, лише цікаві діти підглядали з-під батьківських рук. Рідина, що хлинула зверху, привела до тями хлопця, бо він раптом закашлявся.

І першим, що побачив над собою Володько, ледве отямившись, було не потойбічне світло, не золота брама і не Петро-ключник, а жіночі зваби на все небо.

«Невже обманули святі отці й людина насправді вертається туди, звідки вийшла на божий світ?» – була його перша думка. Та коли дівка підвелася й небо знову постало перед його очима, Володько ледь помітно всміхнувся. Над ним схилялися з переляканими обличчями односельці.

– От ніколи не думав… що ворота раю… такі кучеряві…– вимовив він, ледь ворушачи розпухлим язиком. Жінки, що дослухалися до кожного його слова, пирснули, деякї молодички зашарілися.

– Буде жити, якщо рай розгледів! – реготнула одна з гострих на язик жінок.

– Тепер, Фаню, він мусить на тобі женитися. Бо жінки таке показують тільки гінекологу й чоловікові після весілля! – увернув дядько Митя.

Навколо сміялися. Володько й досі не міг утямити, що діється, але усміхався разом з усіма. Голова тріщала, хміль ще гуляв жилами, але він відчував своє тіло. Значить – живий.

Розштовхуючи зівак, до нього пробився Гриша. Він кілька днів тому вибрався з лісу і лише недавно повернувся в село. Звістку про Володька йому приніс хтось із односельців, які бігли по фельдшерку. Григорій нахилився і повернув приятеля на бік, аби той не захлинувся у випадку нового нападу нудоти. Тільки тоді всі побачили, що руки в хлопця скуті наручниками.

– Знайдіть мені болгарку! Швидко! – скомандував Гриша, а сам припав до Володька.– Малий, хто тебе так?

– Додік… із київським ментом… Пляшку… в горлянку залили… як теляті…– кожне слово давалося Володькові з болем.

– Де та курва? – розлютився Григорій, роздивившись посиніле, ущент розбите лице товариша, яке ще недавно пашіло рум’янцем.– Скільки ще можна терпіти? Доки та гнида питиме нашу кров? Де він, кажи?

– Вони… у Ганьчиній хаті…– ледь вимовив Володько і знову знепритомнів.

– Не помирай, брате! – струсонув його, вхопивши на руки, Гриша.

Вулицею на скутері підвезли фельдшерку.

– Розступіться, Савелівна приїхала,– гукнув хтось, пропускаючи медицину – міцну, вже немолоду жінку з рудим, зав’язаним абияк волоссям і поцяткованим ластовинням обличчям. Фельдшерка ще на ходу зіскочила з чуда китайської техніки, дістала із сумки стетоскоп і схилилася над пацієнтом.

– Та від нього ж несе, як із куба! Тут сильне алкогольне отруєння, треба терміново крапельницю… Не знаю, чи довеземо до медпункта.– Вона дістала шприц і вколола хлопцеві якісь ліки.– Здається, у нього все горло й стравохід обпечені. Не вмієш пити – не берись!

– А ти поглянь на його руки! Чи в кайданках можна стільки випити? Та знайдіть же хтось «болгарку»! – бідкався Гриша.

Нарешті хтось приніс, але не «болгарку», а ножиці по металу із довжелезними ручками.

– Ці навіть арматуру долають,– дядько Митя зі знанням справи взявся за інструмент.

– Дай сюди! – Гриша відібрав у старого ножиці та з третьої спроби таки перекусив гартовану сталь. Руки Володька звільнилися, але безвільно повисли, наче чужі. Парубок уже нічого не відчував. Чоловіки підхопили його на руки, переклали на якусь ряднину й гуртом понесли до медпункту. За ними, топчучи городи, сунула чимала юрба односельців.