– Годі тобі героя корчити, краще випий! – Ганька схилилася над столом, наповнюючи чарки. Її перса майже торкнулися обличчя балухатого гостя. Той аж облизнувся, відчувши їх тепло.

– То, може, і ти стріляв? – не втримався Володько.

– Стріляв! А тобі що до того? Шкода тільки, що малувато мізків вибив із тих дурних голів! – Очі гостя налилися кров’ю.– Цілив ось сюди, у шию, де сонна артерія. Один постріл – одразу калюжа крові! Це ніби овечку зарізати, дурну овечку, таку, як ти, пацан!

Він раптом вивернувся і вхопив Володька за горло.

– Та годі вам! – намагалася розрядити напругу Ганя.– Краще випийте за Додікових близнючок. І тепер уже до самого дна!

– Так, до дна, щоб ні сльозинки не лишилося, тоді малі плакати не будуть. Вони в мене ще стануть королевами цього краю! – Додік піднявся з чаркою, закинув голову та вихилив вміст одним ковтком.

Усі випили, лише Володько сидів, ошалілий від почутого.

– А ти чого не п’єш? Хочеш, щоб мої дочки плакали? – гримнув Додік, утупившись в обличчя хлопця осоловілими очима.

– Ти ж знаєш, я людина віруюча, мені не можна.

– Віруючий він! А я хто, по-твоєму? Я що, в церкву не ходжу? Чи постів не дотримуюсь? А горілка – вона ж не скоромна, жирність – нуль. Бери та пий, поки я добрий! – Додік раптом звівся, вхопив Володька за комір і ривком поставив його на рівні ноги.

– Не можу! Мені віра забороняє.

– А по моїх болотах шастати, виходить, не забороняє?

– Болота – то Боже. Вони всім належать!

– Боже, кажеш? Якщо не вип’єш за здоров’я дочок, зараз заллю тобі цілу пляшку до горлянки!

– Бачив я таких божих на Майдані,– втрутився банькуватий.– Тих, що «коктейлями Молотова» наших хлопців закидали.

– Мусиш випити! – трясла чаркою перед носом Володька господиня.– Пий, тоді відчепляться. Ваші теж інколи випивають, сама бачила…

– Я не можу!

– Що-о? – Додік аж позеленів.

– Та я зараз виллю йому за шию!

Ганя рвонула комір сорочки хлопця. Холодна рідина потекла по грудях, здається, аж до трусів. Володько заходився обтрушуватися.