Либонь, він сказав щось місіс, бо вона й не ворухнулася, зосталася там, де була, на містку, але старий обернувся, мов спалах блискавки, і попрямував на той бік озера, до боліт, до Хлопчика. Виглядав жахливо. Ніколи цього не забуду. Ця чудова голова, якою я завше захоплювався, була мов утілення гніву та злоби, і він проклинав Хлопчика, підступивши. Кажу вам, — я це чув.

Хлопчик, розгублений і переляканий, безпорадно шукав, де б від нього сховатися. Але жодної схованки не було. Лише рідкий очерет, що ріс поруч із болотом. Та сердега був такий дурний — пішов туди, прикуцьнув і вважав себе в безпеці — страховинне видовище.

Я вже зібрав усю свою відвагу, щоб утрутитися, коли старий раптом різко зупинився посеред шляху, став на місці, а тоді, досі кленучи і бурмочучи, обернувся і рушив до мостика. Хлопчик дивився на нього з-за своєї очеретяної завіси, а тоді, бідолашний дурник, знову вийшов на болото, як на мене, з думкою пробитися додому.

Я оглянувся довкола. Нíкого покликати. Ніхто не допоможе. Навіть коли б я дістався ферми і погукав когось, мені порадили б не втручатися. Старого краще не чіпати, коли в нього один із його нападів люті, а Хлопчик достатньо дорослий, щоб подбати про себе. Він же був зі старого завбільшки. Міг відплатити тією ж монетою. Але я знав і дещо інше. Хлопчик не боєць. Не знає, як це.

Я доволі довго чекав поруч із озером, але нічого не сталося. Вже почало сутеніти. Марно було там стирчати. Старий і місіс пішли з мостика додому. А Хлопчик ще стояв там на болоті, на краю озера.

Я лагідно до нього озвався:

— Це все дарма. Він тобі не дозволить. Повертайся до Понту чи де ти там був. Куди завгодно, але тут не залишайся.

Він звів очі з тим самим дивним приголомшеним виразом обличчя. Я певен — він не зрозумів жодного мого слова.

Я відчув, що неспроможний зробити більше. Пішов додому. Але весь вечір думав про Хлопчика, а вранці знову спустився до озера, взявши з собою велику палицю для хоробрості. Не те щоб вона могла придатися. Не проти старого.

Ну… думаю, що за ніч вони прийшли до якоїсь угоди. Там був Хлопчик, при боці матері, а старий тинявся поблизу сам по собі.

Мушу сказати, що на душі в мене полегшало. Бо, врешті-решт, що я міг би сказати чи зробити? Якщо старий не хотів Хлопчика вдома, то це справді його річ. А коли Хлопчик надто дурний, щоб піти з дому, то це річ Хлопчика.

А як на добру справу, то я винуватив матір. Як не крути, вона мала сказати Хлопчику, коли він прийшов, що в старого напад його злого гумору і Хлопчику краще забратися, доки все не поверне на краще. Але я ніколи не був високої думки про її розум. Ані разу вона не проявила сили духу.

Однак той лад, який вони запровадили, певний час протримався. Хлопчик прилип до матері — думаю, допомагав їй господарювати, не знаю, — а старий залишив їх самих і дедалі більше тримався одинцем.

Він взяв собі за звичку сидіти на мостику, згорбившись, дивлячись на море, з дивним задуманим виразом. Взагалі видавався чудним і самотнім. Мені це не подобалося. Не знаю, що то в нього за думки були, але я певен, що недобрі. Ті часи, коли вони з дружиною і дітьми щасливою і задоволеною компанією йшли рибалити, видавалися далеким минулим. Тепер для нього все змінилося. Він стирчав у холоді, а місіс із Хлопчиком були разом.

Я його жалів, але й боявся теж. Відчував — так не може тривати вічно, щось мусить трапитися.

Якось я спустився до пляжу за плавцем — уночі його нагнало вітром, — і, глянувши в бік озера, помітив, що Хлопчик не з матір’ю. Як і того першого дня, повернувся на край болота. Був уже не меншим від батька. Якби ж то він умів скористати зі своєї сили, то міг би й перемогти, та ба! — йому бракувало мізків. Отам він був, повернувшись на болото, великий сильний наляканий дурний хлопчина, а отут був старий, поза домом, — дивився в бік сина, а в його очах була смертна кара.

Я сказав собі: «Він збирається його вбити». Але ж я не знав, як, коли і де він це замислив, вночі, коли вони спатимуть, чи вдень, коли рибалитимуть. Мати нічого не значила, вона йому не завадить. Марно було до неї звертатися. Якби ж Хлопчик мав трохи здорового глузду, щоб піти звідти…

Я чекав і пильнував до ночі. Нічого не трапилось.

Уночі задощило. Було сіро, холодно, тьмяно. Вже запанував грудень, дерева стали голими й понурими. Я до пізнього пополудня не міг спуститися до озера, а тоді небо прояснилося і сонце засяяло над водами, як то взимку, спалахнувши, перш ніж опуститися в море.

Я побачив старого і місіс. Одне біля одного, перед старою халабудою, вони мене помітили і глянули в мій бік. Хлопчика не було. На болоті його теж не було. Ані на березі озера.