— Не з’явилася?

— Ні. І дивно, що ви про неї питаєте. Бо не ви перший. Недавно була тут поліція. Говорили з директором і з портьє теж, ніхто мені нічого не сказав, але я думаю, що сталось щось недобре.

Моє серце забилося інакше. Вже не піднесено, а погано. Як тоді, коли хтось захворіє, раптово потрапить до лікарні.

— Поліція? — перепитав. — Чого вони хотіли?

— Кажу ж вам, що не знаю, — відповіла вона, — але це якось пов’язане з нею, директор пішов із ними до дільниці й ще не повернувся. Балкон наліво, партер направо.

Я стояв, не знаючи, що робити. Здавалося, підлога піді мною западалася.

Висока дівчина надірвала ще один квиток, а тоді спитала мене через плече:

— Це була ваша подруга?

— Типу того, — відповідаю. Я не знав, що сказати.

— Ну, якщо хочете знати мою думку, то в неї не все було в порядку з головою. Не здивуюся, якщо вона покінчила з собою і її знайшли мертвою. Ні, морозиво продаємо в перерві після кінохроніки.

Я вийшов і став на вулиці. Черга за уціненими квитками росла, а ще там були діти, галасливі, збуджені. Я пропхався повз них і пішов. Почувався дивно, наче захворів. Із моєю дівчиною щось трапилось. Ось чому вона хотіла позбутися мене вчора ввечері й не хотіла, щоб я провів її додому. Вона збиралася накласти на себе руки, там, на цвинтарі. Тому так дивно розмовляла і така бліда була, і тепер її знайшли, як лежала на надгробку біля огорожі.

Якби ж я не пішов і не залишив її саму, все могло бути добре. Якби я пробув коло неї на п’ять хвилин довше, умовив би, щоб мене послухала і дозволила провести себе додому, а не впиралася в якихсь дурних фантазіях, вона б зараз у кінотеатрі показувала людям їхні місця.

Можливо, все не так погано, як я боявся. Можливо, вона заблукала, втратила пам’ять, поліція її підібрала, а тоді дізналася, де вона працювала, і тепер викликала директора кінотеатру, щоб це перевірити. Якщо я зайду до поліцейської дільниці й попрошу їх, може, мені розкажуть, що трапилося, а я скажу, що це моя дівчина, що ми з нею ходимо разом, і байдуже, якщо вона мене не впізнає, я однаково запевнятиму, що так і було. Я не міг підвести свого боса, мусив зробити того остіна, але потім, закінчивши, зайду до поліцейської дільниці.

Я повернувся до гаража геть приголомшений, заледве тямлячи, що я роблю, і вперше від запаху пального та мастила мені вивертало шлунок, а ще там якийсь чолов’яга виводив свою машину заднім ходом, її двигун ревів, напустив цілу хмару вихлопних газів, засмородив усю майстерню. Я зайшов, узяв свого комбінезона, перевдягнувся і зайнявся остіном, весь час думаючи, що трапилося з моєю дівчиною, чи вона тепер у поліцейській дільниці, загублена і самотня, чи лежить десь… мертва. Її обличчя постійно стояло мені перед очима, як минулої ночі.

Зайняло мені півтора години, не більше, доки остін був готовий до дороги, заправлений бензином та інше; я розвернув машину передом до вулиці, щоб власник її вивів, але втомився до смерті, а піт заливав мені обличчя. Сяк-так умився, взяв плаща і відчув пакуночок у нагрудній кишені. Вийняв його й подивився — такий він чепурненький був із цією фантазійною стрічечкою — і знову сховав. Не помітив, що входить бос — я стояв спиною до дверей.

— Купив те, що хотів? — спитав він, бадьоро усміхаючись.

Він був славний чоловік, ніколи не дратувався, нам було добре разом.

— Так, — кажу.

Але я не хотів із ним про це розмовляти. Сказав, що все зроблено й остін готовий до виїзду. Пішов з ним до конторки, щоб відмітити виконану роботу та понаднормовий час, і він запропонував мені цигарку з пачки, що лежала на столі поруч із вечірньою газетою.

— Бачу, що Леді Лак виграла три-тридцять, — сказав. — Я цього тижня заробив кілька фунтиків.