Спустився вниз, посміюючись і, певно, думаючи, що він не останній дотепник.

Звук його голосу розбудив дівчину, вона глянула на мене сонними очима, побачила квитки у мене в руках — з їх кольору мусила зрозуміти, що це по шість пенні, — вперше за цей вечір усміхнулася мені по-справжньому і зовсім не здивовано сказала:

— Салют, незнайомцю.

Я вийняв цигарку, щоб почутися впевненіше, і запропонував їй, але вона не взяла. Знову заплющила очі, щоб подрімати. Тоді, побачивши, що зверху немає нікого, лише якийсь чолов’яга з РАФ[53] спереду схилився над газетою, я обійняв її рукою і прилаштував її голову на моєму плечі, щоб їй було затишно і зручно, хоча, звичайно, думав, що зараз вона скине мою руку, а мене пошле до біса. Та вона так не зробила. Злегка реготнула, всілася як у м’якому кріслі та сказала:

— Я не щодня дістаю безплатний проїзд і безплатну подушку. Збудиш мене біля підніжжя пагорба, перед цвинтарем.

Не знаю, який пагорб вона мала на увазі та який цвинтар, але я й не збирався її будити. Витратив двічі по шість пенсів і хотів дістати все за свої гроші.

Отак ми сиділи поруч, трусячись в автобусі, дуже тісно і дуже приємно, а я подумав, що це безмір веселіше, ніж чипіти вдома і читати в ліжку футбольні новини чи проводити вечір у Хайґейті в доньки Томпсонів.

Тоді я дещо посміливішав, притулився до неї головою і трохи сильніше обняв, не дуже помітно, але приємно. Якби хтось піднявся нагору, прийняв би нас за закохану пару.

Коли ми вже проїхали маршрут за чотири пенні, я занепокоївся. Як доїдемо до кінця шестипенсового, старий автобус не розвернеться і не поїде назад. Залишиться на ніч на кінцевій зупинці. Нам із дівчиною доведеться вийти не знати де, автобуса назад нема, а в мене десь шість бóбів[54] у кишені, не більше. Цього не вистачить на таксі, вже не кажучи про чайові. Та, мабуть, і таксі там не буде.

Який же я дурень, що не взяв із собою більше грошей. Може, з мого боку немудро було цим перейматися, але я з самого початку діяв імпульсивно, і якби знав, чим обернеться цей вечір, то тугіше набив би гаманця. Я нечасто ходив кудись із дівчиною і ненавидів хлопців, які не вміють зробити все стильно. Можна зайти у Корнер Гауз[55] — добре, що тепер вони на самообслуговуванні, — а якщо вона захоче чогось міцнішого, ніж кава чи оранжад, то, звичайно, так пізно це нелегко, але побіля дому я знав куди піти.

То був паб, куди заходив мій бос: там можна було заплатити за джин і сидіти з ним, п’ючи зі своєї пляшки коли захочете. Кажуть, що так само можна пити в шикарних нічних клубах Вест-Енду, але там деруть за це скажені гроші.

Хай там як, їду я автобусом бозна-куди, моя дівчина поруч зі мною — я називав її «моєю дівчиною», наче вона справді нею була і ми зустрічалися, — і побий мене грім, щоб я мав гроші відвезти її додому. Я почав метушитися, з чистих нервів, рився в кишенях, шукаючи, чи там випадком не завалялося півкрони або навіть якісь забуті десять бобів, і, видно, потурбував її: вона потягла мене за вухо і сказала:

— Кінчай розхитувати човен.

Ну, що сказати… мене пройняло. Не можу сказати, чому. Вона потримала моє вухо, перш ніж відтягла його, так наче їй сподобався дотик до шкіри, а тоді легенько смикнула. Таке роблять із дітьми. І як вона це сказала, так ніби ми вже роками були знайомі та їхали разом на пікнік: «Кінчай розхитувати човен». Приязно, дружньо, і навіть ще краще.

— Бач, — сказав я, — я втяв дурницю. Взяв квитки до кінця, бо хотів сидіти коло тебе, але як туди приїдемо, то з автобуса нас висадять і будемо ми кукати на кінці світу, а в мене в кишені хіба що шість бобів.

— Таж ноги маєш, ні? — сказала вона.

— До чого тут ноги? — не врубався я.

— До того, щоб ними ходити. Принаймні мої, — відповіла вона.

Тоді я зрозумів, що це все фігня без значення, вона не зла і вечір вдасться. Я миттю втішився і обняв її, щоб показати, — я радий, що вона така кльова, — більшість дівчат вже б мене порвали на клапті, — і сказав:

— Скільки знаю, ми ще цвинтаря не проїхали. Це так дуже важливо?