– Їдь зараз же, – повторив він. А тоді знову його підняв. – Їдь
Саме глухий звук, з яким Джейкове тіло билося об метал, наганяв такого жаху. Біжучи до них, шокований, Ієн бачив, що сила цих ударів Джейка вб’є. Може, Артур цього й не прагнув, може, він просто хотів, щоб Джейк поїхав геть – хотів цього так сильно, що ніякими словами не описати, тож, не маючи слів, підштовхував Джейка в свій власний спосіб. Може, на його думку, він і робив тільки це, та все одно забив би його на смерть.
Ієн добіг і схопив Артура за руку, кричачи, щоб він зупинився, але той його відштовхнув. Ієн спіткнувся, відновив рівновагу й знову кинувся до Артура, цього разу обхопив його шию руками й потягнув назад. Артур зашпортався, перекинувся, й вони обидва опинилися на землі. Але, падаючи, Артур таки відпустив Джейка, й Ієн, докладаючи зусиль, щоб і далі тримати його за шию, зумів крикнути: «Сідай у машину!».
Краєм ока він бачив, як до них біжить постать. Картер, усе ще занадто далеко, щоб допомогти, але швидко наближається. Він бачив, як Лора допомогла Джейкові сісти в машину й зачинила за ним двері, але більше не міг стримувати Артура, тож коли двигун із гуркотом завівся, Артур випручався з його рук.
З того місця, де вони лежали на землі, те, що сталося далі, здавалося, тривало так довго, що він міг би дотягнутися й усе зупинити. Джейк, нарешті в машині, з обличчям, завмерлим від шоку, Артур, що підводиться на ноги й кидається до машини, простягнувши руку, щоб ухопити ручку, Картер, що біжить у їхній бік, Лора прямує до Артура, намагаючись перепинити його – а тоді машина нахиляється трохи вбік, доки Джейк здає назад, рушає з місця і мчить задом у великій хмарі куряви, розкидаючи гравій, так швидко, що в Картера не було взагалі жодного шансу, його обличчя, коли машина його вдарила, завмерле від потрясіння, тіло летить уперед, голова б’ється об заднє вітрове скло з такою силою, що ноги підлітають вгору, він перекидається й падає на дах, а тоді, повільно й остаточно, на землю. А після цього – непорушність. Тиша.
Дивно, як працює розум. Як захищає себе від того, з чим нездатний впоратися. Наприклад, зі скорботою. Або розкаянням. Провиною. Він знаходить щось інше, будь-що, чим затулити те, на що неспроможний дивитися.
Що найбільше хвилювало Ієна в дні після аварії, це те, що він не міг пригадати, був Картер чи ні з ними раніше того пообіддя, коли вони вийшли глянути на орлана. Він викликав цю сцену в своїй уяві знову й знову, намагаючись пригадати, де вони всі стояли, де серед їхньої невеличкої компанії міг бути Картер. Інших він бачив досить чітко. Він сам стояв просто за Марчем, бо малий закидав голову так далеко, що міг перекинутися і впасти на спину. Лора була ліворуч від нього, поряд із Джулі. Джейк стояв за кілька футів позаду них. Артур – біля корита з водою. Але Картера він так ніколи й не зміг побачити.
Він постійно через це хвилювався. Хотів мати змогу побачити його, там, разом із рештою сім’ї, побачити, як він закинув голову назад і зачудовано дивиться на величного птаха.
Епілог
Була п’ята ранку, коли задзвонив телефон на столику біля ліжка. Відповівши, він почув її голос і на якусь мить повернувся на ферму й дивився, як машина від’їжджає назад і піднімається хмара куряви. Але тоді вона сказала:
– Мені шкода дзвонити тобі в таку годину, Ієне, але Артурові погано, – й він знову повернувся в реальність.
– Буду через десять хвилин, – відповів він, увімкнув світло й звісив ноги з ліжка, відчуваючи тремтіння й легку нудоту від яскравості спомину. Наче малярія, подумав. Наче вірус, що ховається в тілі й повертається, щоб завдати удару.
– Хто хворий? – запитала його дружина, приглушеним ковдрою голосом.
– Артур Данн. – Він простягнув руку й поклав долоню їй на стегно, й лагідно поплескав. – Спи далі.
Вона перекотилася ближче й глянула на нього, примружившись від світла, але тоді кивнула, знову перевернулася на другий бік і накрилася ковдрою. Вона свого часу відбула немало нічних візитів.
Він поїхав на ферму, опустивши скло на вікнах, щоб провітрити голову. Сонце тільки вставало над обрієм, бліда смужка сяйва розганяла темряву. Повернувши до подвір’я, він побачив, що світло було ввімкнене і на кухні, і в спальні нагорі.
Лора чекала на нього біля кухонних дверей. У халаті, з розпущеними косами – напевно, підвелася поспіхом, стривожена й злякана – і її обриси на тлі світла могли належати дівчині, молодшій, ніж та, якою він її знав. Відчинивши йому двері, схвильовано сказала:
– Я вже й не певна, чи варто було тебе викликати, Ієне. Здається, йому краще. Я думаю, він спить.
– Не хвилюйся, – відповів Ієн. – Мені ліпше приїхати.
За півроку до того, просто перед п’ятдесят дев’ятим днем народження Артур дістав серцевий напад, а тоді, через місяць, ще один. Він відмовлявся їхати в лікарню, тож Ієн мало чим міг йому допомогти, але приходив щодня, а за останні кілька тижнів і двічі на день, щоб упевнитися, що Артурові не болить. Щоразу, коли мав час, він сидів з ним. Переважно мовчки, звісно, Артур є Артур, однак іноді Ієн переказував якісь уривки місцевих пліток чи питав, як справи на фермі. Тепер нею керував Марч, вони з дружиною збудували будинок за кількасот ярдів по тій же дорозі. Нещодавно в них народилася перша дитина, син, Ієнова дружина допомагала при пологах.