Ієн глянув на Лору. Вона піднімала сервірувальну ложку з підлоги, й коли підвелася, її обличчя паленіло. Він бачив, як вона глянула на Джейка – на одну мить, а тоді відвела очі. Ієн теж на нього глянув і побачив, що він за нею спостерігає. Саме тоді він згадав, що побачив у п’ятницю вночі. Дотепер він зовсім про все це забув.

– Я знаю, – відповіла Лора. – Щось я сьогодні незграбна.

– Напевно, над чимось замислена, – сказав Джейк.

Вона коротко засміялася, не дивлячись на нього.

– Ні, – мовила вона. – Ні, не замислена. Просто незграбна. – Вона віднесла ложку до зливальниці й помила під краном.

Може, якби тінь того сну й досі над ним не висіла, Ієн нічого б про це не подумав. А так, одначе, шепіт підозри залунав у його голові, саме достатньо гучний, щоб примусити його замислитися, чи не можна те, що він бачив, витлумачити якось інакше. Від Джейка цілком можна чогось такого очікувати, але від Лори? Ні. Він відштовхнув цю думку, і звичний плин обіднього часу підхопив її і відніс геть.

Згодом, згадуючи події того пообіддя, йому здалося, що була в них якась невідворотність, так, наче доля влаштувала кілька тривіальних маленьких інцидентів – низку епізодів, ніби як сходинок – без кожного з яких усе склалося б інакше. Наприклад, після обіду, коли вони з Артуром повсідалися в крісла переварювати з’їдене, з подвір’я прийшов Марч. Це була перша сходинка. Діти мали б не плутатися під ногами, доки чоловіки відпочивали, але Лора вийшла надвір зняти прання (тож, може, це було першою сходинкою) й Марч прослизнув усередину. Він приніс те, що виявилося старим різаком, якого, як він оголосив, хотів нагострити. Напевно, бачив, як його батько та Ієн гострили коси зранку й подумав, що й самому добре було б спробувати.

– Здається, він небезпечний, – сказав Ієн, нахмурюючись при вигляді різака. – Дай я на нього гляну. – Марч вручив йому свою знахідку. Різак був старий і ржавий, але й досі досить гострий, щоб його не варто було давати ще навіть не чотирирічному хлопчикові. – Де ти його знайшов? – запитав Ієн. Інструментів ніхто й ніколи не залишав без нагляду. Він глянув на Артура дізнатися, якої той був про все це думки, але Артурові очі були заплющені, рот роззявлений і слабке хропіння долинало з кожним віддихом. Він нарешті як слід відпочивав після обіду, як робив до приїзду Джейка, що, підозрював Ієн, мало стосунок до того факту, що Джейк, замість приєднатися до них, після обіду пішов надвір.

– Я копав ямку, – відповів Марч, занепокоєно смикаючи футболку вгору-вниз над животом, боячись, що всі ці питання означають, що його зупинять, як завжди, і не дадуть зробити щось цікаве. – Біля сараю. Хотів закопати свою машинку і знайшов його.

– Ну, я тобі ось що скажу, – мовив Ієн. – Він належить твоєму татові, це інструмент, яким ріжуть, тож з нього хорошої іграшки не вийде, – на цьому Марч розсерджено зітхнув, – чекай, чекай, я саме збирався сказати, що ми можемо нагострити його разом, якщо ти хочеш. – Він сягнув рукою в кишеню по гострильний брусок. Коси треба було часто загострювати, тож у той час він постійно носив мантачку в кишені.

– А можна я сам? – запитав Марч, розтягаючи футболку аж до колін.

– Так. – Я покажу тобі, як це робиться, і тоді ти зробиш це сам. Я просто його триматиму, а ти робитимеш решту. Бачиш, різак має закруглену сторону й пласку? Так от, пласку не загострюють, просто проводять каменем по закругленій стороні, отак…

Тож він показав Марчеві, як проводити каменем по скошеному краю леза, й той спробував сам загострити різак, аж тут, посеред цього діла, забігла Джулі, дуже захоплена, бо якась величезна пташка – як виявилося, білоголовий орлан – сіла на найвищу гілку білої сосни на розі сінника. Марч побіг подивитися й Ієн поклав камінь та різак на кухонний стіл, думаючи, що повернеться й закінчить справу за хвилину, і пішов за ними. А тоді Лора вийшла з-за рогу будинку, несучи таз із пранням, а за хвилину звідти ж з’явився Джейк. Потім Артур, напевно, прокинувшись від радісних викриків, теж вийшов, і вони всі стояли, задерши голови, дивлячись на орлана, що позирав на них із висоти з цілковитою зневагою.