Слухаючи її, бачачи її сум’яття, її гостру потребу пояснити, Ієн раптом зловив себе на тому, що думає про свою матір. Він питав себе, чи вона коли-небудь пошкодувала про скоєне. З плином років він став краще її розуміти, але пробачити не зміг. Боявся, що це свідчило про те, що він має немилосердну душу.
– Якби тільки… – мовила Лора, її голос знову втратив рішучість. – Якби тільки я знала, що він мені повірив.
– Артур?
– Так. Якби тільки я знала точно, що він повірив мені, коли я сказала, що люблю його. І що він і досі мені вірить. Я не можу припинити про це думати. Сподіваюся, що він мені вірить. Напевно, став вірити, з плином років. Я казала йому про це, багато разів. Але після того, що сталося… може, він не вірить. Мене це так хвилює тепер, коли він близько до кінця.
– Він вірить, – сказав Ієн. Принаймні на це одне питання він мав відповідь. – Він тобі вірить.
Вона натужно йому всміхнулася.
– З твого боку дуже люб’язно так сказати, Ієне, але ти не мусиш. Я не… ти не маєш нічого казати.
– Це правда, – наполіг він. Її усмішка примусила його почуватися знову шістнадцятилітнім, шістнадцятилітнім і дурним.
Настала тиша. Він розглядав її обличчя.
– Це правда, Лоро. Я це знаю, бо, попри… попри все, він не нещасний чоловік. Останніми днями я провів з ним досить часу, щоб про це знати.
Вона вглядалася в його лице.
– Ти певний? – спитала вона нарешті.
– Так, – відповів він. – Я певний.
Перш ніж піти додому, він знову піднявся до Артура, глянути, як він, підозрюючи, що це буде востаннє. Спочатку він подумав, що той і досі спить, але коли Ієн увійшов, Артур розплющив очі.
– Привіт, – мовив Ієн. – Як почуваєшся?
– Нормально. – Тінь старої сором’язливої усмішки. Він і досі був великий чоловік, хвороба його не зменшила. Великий, сильний чоловік, із серцем, час якого збігав. За старою звичкою Ієн пальцями поміряв його пульс, відчув слабке, невпевнене серцебиття, тепер уже слабше, ніж навіть годину тому.
Він сів на стілець біля його ліжка, повернувши його трохи так, щоб бути зверненим просто до Артура, й коли це зробив, раптом побачив їх двох, як вони сидять на мішках скраю поля, ошпарюючись гарячим чаєм, а поруч них коні скубуть траву. Цей образ був неймовірно ясний і чіткий. Він підштовхнув його до думки, чи, може, з часом, щось таке снитиметься йому, замість або ж принаймні разом із тими снами про Картера. Щоб він міг згадувати час, проведений на цій фермі, без такого болю, міг зосереджуватися на спокійності тих днів, а не на трагедії, якою вони скінчилися.
Вони сиділи в тиші, приємній, якщо не враховувати важкого Артурового дихання. Аж тут, виглядаючи у вікно, Артур сказав:
– Думаєш, задощить? – й Ієн глянув і відповів:
– Може бути, схоже на те. Марч висіяв овес?