– Бо цього хотів мій дід.
– Хіба він не хоче, щоб ти вчився в університеті?
– Хоче, але він розуміє.
– Що ж, а я – ні. Я не розумію.
Над водою пролетіло двійко канадських гусей і пішли на посадку футів за двадцять від них, виставивши вперед лапи, наче водяні лижі, а тоді сіли на воду й почали перебирати пір’я.
– Я не можу звідси поїхати, чувак, – сказав Піт.
Ієн глянув через озеро на кам’янистий берег і ліси за ним. Дощ припинився й поверхня води виблискувала, наче олово.
– Так, звісно, – сказав він. – Поїхати буде важко, я це знаю. Але все це залишиться тут. Нікуди не дінеться. Ти зможеш
Піт висмикнув свою волосінь, кинув вудку на дно човна й сів, поклавши лікті на коліна, вглядаючись у воду. За якийсь час він сказав:
– Я не знаю, як інакше це висловити, чувак, крім як сказати, що все мені дороге – тут. Все, що для мене має значення… все тут.
– Але ж це так, бо ти більше нічого не бачив! – сказав Ієн. – Господи, Піте, ти ж навіть не знаєш, що ще існує у світі!
– Ні, – відповів Піт. – Але я знаю, що для мене важливе. І знаю, що не мушу їхати куди-інде, щоб це знайти.
Вони сиділи мовчки. Ієнові спало на думку, що це він уперше бачить Піта, що сидить у човні й не рибалить. Напевно, це свідчило, як серйозно Піт сприймав їхню розмову, але це його не заспокоїло. Він був надто засмучений, надто розчарований, щоб його щось заспокоїло.
– Люди скажуть, що ти забоявся спробувати, – сказав він згірчено. – Ти ж знаєш про це, правда? Вони подумають, що ти забоявся невдачі.
Піт повернув голову й глянув на нього.
– Ти занадто переймаєшся тим, що думають люди, чувак, – сказав він м’яко. – Це твоя найбільша проблема. Думаєш, я роблю помилку? Принаймні я не йду на те, чого не хочу, просто щоб щось довести.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Ієн, скипівши від злості.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. – Піт узяв свою вудку й знову закинув гачок за борт.
– Ні, не знаю.
– Тоді ти дурніший, ніж я думав, – сказав Піт, усе ще абсолютно незворушний. – Поворуши мізками.