Йому знову наснилася мати, вдруге за тиждень. Вони сиділи у вітальні, наодинці, вона переглядала каталог із «Ітона», а тоді раптом підвела погляд великих очей і сказала:

– Слухай!

Він прислухався, але нічого не почув, крім як слабкого сухого шурхоту вітру в гіллі.

– Нічого не чути, – сказав він.

– Правильно, – відповіла вона. – Бо там нíчого слухати! Нíчого! Ось що я терпіти тут не можу. Я не можу терпіти порожнечу!

– Я тут, мамо, – мовив він. – Якщо я тут, то це не порожнеча, правда?

Вона всміхнулася йому, і на якусь мить він майже подумав, що вона скаже: «Ні, ти маєш слушність, звісно, ти маєш слушність». Але натомість вона сказала:

– Поворуши мізками.

У вівторок зранку він мав зустрітися з містером Гарді о дев’ятій годині, тож запізнився на ферму. Коли він прийшов, Джейк і Картер були на подвір’ї, стояли поруч Джейкової машини. Верх її кузова був піднятий, і Картер заліз у нього мало не з головою. Джейк мав такий вигляд, який був у нього завжди, коли мав справу з Картером – напівзнуджений, напівздивований. Однак йому подобалося те, що Картер так сильно захоплювався його машиною, це було видно. А щодо Картера, то він цими днями дуже змінився. Як наче все своє життя чекав на появу когось, із ким можна було б поговорити про машини. Або, може, просто когось, із ким можна було б поговорити, крапка.

– То що, які новини? – запитав Джейк, коли Ієн зліз із велосипеда. – Чув, тебе викликали в школу.

– Та просто папери заповнити, – відповів Ієн. – Нічого важливого.

Він іще досі не відійшов від розмови з містером Гарді й був не налаштований на порожні балачки. Гарді усміхнувся своєю усмішечкою «я-так-і-знав», коли Ієн сказав йому, чим врешті вирішив займатися, і, хоч Ієн і знав, що так буде, його це неймовірно роздратувало. Коли він вийшов, Піт чекав у коридорі, але Гарді покликав його відразу, тож у них не було часу поговорити. Враховуючи те, як вони попереднього вечора попрощалися, може, це було й добре.

– А що ця штука робить? – запитав Картер з-під кришки. Джейк пішов глянути, тож Ієн врятувався від подальших розпитувань. Він пішов у стайню й запряг Роберта й Едварда, а коли вийшов, ведучи коней, машина саме виїжджала на дорогу з Джейком на пасажирському сидінні, а Картером за кермом.

Ієн повів коней у поле. Вони саме збирали врожай вівса; Артур рано його скосив і залишив зерно дозрівати в копицях. Робота була важка, і під полудень і вони, й коні потребували відпочинку. Вони розпрягли коней і залишили їх скубти довгу траву скраю поля, а самі пішли на ферму обідати.

Коли прийшли, Джейкова машина саме заїжджала на подвір’я, Картер і далі сидів за кермом, його обличчя червоніло рум’янцем і щастям.

– Ми розігналися до ста десяти! – сказав він, вийшовши. Він звертався до всіх присутніх. – Боже, ви б нас бачили! Вона літає, наче ракета! – Джейк толерантно всміхнувся.

Вони всі обмилися біля помпи, пішли на кухню, сіли й зачекали, доки Лора подасть обід, що вона й зробила. Картер і далі торохтів про машину, ставлячи Джейкові нескінченні питання: «А якби дорога була асфальтна, за скільки вона розігналася б від нуля до шістдесяти? А якщо на схилі? Наприклад, якщо на асфальті й на схилі, за скільки вона розігналася б?». Джулі й Марч сварилися, як завжди, коли сиділи за столом. Артур мовчки закидав у себе обід. Лора намагалася допомогти батькові донести їжу з тарілки до рота, не виливши всього на себе.

Ієн майже не звертав уваги ні на кого з них. Йому в голову залітали різні випадкові думки. Він думав про те, що коли дійде до тієї стадії, що його доведеться годувати, застрелиться, а також що Джейк навдивовижу терплячий до Картера, враховуючи, що він загалом не з терплячих, і що минулого вечора йому знадобилася майже година, щоб переконати батька, що він збирається вивчати медицину не тільки чи навіть почасти тому, що вважав, що це його порадує. Він думав про Пітове рішення, питаючи себе, чому від нього почувався зрадженим і чи просто хотів, щоб Піт ухвалив таке саме рішення, як і він; про своє власне рішення, питаючи себе, чи він справді його ухвалив, чи все вирішується за людину в момент її зачаття й нічого з цим уже не можна вдіяти. А також про те, що відколи мамині листи перестали надходити, вона почала йому снитися, і сни були гірші за листи, бо їх не можна викинути непрочитаними. Болюча злість, що лишилася від попереднього сну, й далі лежала у нього в животі. Він знав, що це нераціонально – засмучуватися через те, що хтось сказав уві сні, але факт полягав у тому, що хоч вона ніколи цього не казала, суть була правильна – вони з батьком не важили для неї достатньо, коли порівняти їх із «порожнечею», яку вона так ненавиділа. Маючи вибір між ними та якимсь інакшим життям, вона вибрала якесь інакше життя.

Він думав про все це, коли раптом Джулі взяла перерву у знущаннях з Марча і сказала голосно:

– Мамо, в тебе весь час щось падає з рук.