— Ти, — сказали Ґейбл і Форсайт.

***

Кроки на сходах, двері відчинилися, і Домініка звелася на ноги, коли директор Центрального розвідувального управління зняв своє пальто, перетнув кімнату й затрусив її рукою вгору-вниз, кажучи, який він радий зустрічі. Потім потиснув руку і Нейтові, сказав, що з цією юною леді він виконує дуже гарну роботу — сяюча усмішка в її напрямку — і вони обоє можуть пишатися тим, що роблять для США. На цих словах Домініка злегка схилила голову. Коли всі сіли, Домініка з директором розташувалися на дивані, і він одразу ж увімкнув увесь шарм своїх законодавчих деньків, поплескував її по коліну, а іноді його рука так і лишалась лежати на коліні за звичкою із сенатської роздягальні.

Він був високий і худорлявий, з очима, мов у білки, впалими щоками та блискучим волоссям, пофарбованим у чорне. Домініка вирішила, що він схожий на Koschei, міфологічного лиходія, про якого їй читав батько, коли вона була маленькою. Домініка пильно на нього дивилася, та його аура була слабка, бліде зелене світіння навколо обличчя та вух. «Зелений, емоційний, не такий, яким він намагається себе показати, актор», — подумала Домініка. Геть не такий, як дядько Ваня, та все ж такий самий, різні служби, одна й та ж yashyeritsa, той самий ящур.

Він запитав Форсайта про «оперативне середовище» в Скандинавії, та всі вони розуміли, що тут нема чого обговорювати в присутності агента, тож вона встала й принесла тарілку pelmeni, паруючих пельменів, щойно з горщика, начинених ароматним фаршем та спеціями і приправлених сметаною. Домініка наполягла на тому, щоб власноруч щось приготувати за російською традицією вшанування гостя. Нейт вважав, що можна обійтися крекерами, näkkileipä, та теплою содовою.

— Просто фантастика, — сказав директор зі сметаною в куточку рота.

Директор обтер губи й поляпав рукою по подушці, тож Домініці довелося повернутися і знову сісти поруч із ним. Нейт, Ґейбл і Форсайт сиділи у кріслах навпроти, обличчями до Домініки, підтримуючи її, доки директор питав, звідки вона, ніби перевіряючи, чи справді вона на їхньому боці. Ґейбл згадував далекі й безстрашні ночі у смердючих готельних кімнатах зі спітнілими агентами, маленькими чоловічками, що підставляються під немислимий ризик і збираються з силами, щоб вийти на зустріч, уважно слухають, як говорить Ґейбл, повільно і без пауз, спостерігають за його обличчям, наливають горілку, маотай, або арак. Це було давно. Тут, у залитій сонцем квартирі, вони весело проводили час на зібранні старих агентів.

Говорити про майбутній успіх для росіян означає накликати невдачу. Краще мовчати. Директор підсунувся ближче до Домініки, та вона не відсторонилася. «Гарна вистава, — думав Нейт, — вона з таким уміє працювати, хіба ні?» Директор розповідав, як усі вони захоплюються її сумлінністю, що він виявляв особистий інтерес до її діяльності й що вона може звертатись безпосередньо до нього, у будь-який час, хоч вдень, хоч вночі. Нейт стримався, аби не попрохати його домашній телефон у Бетесді. Форсайт прочитав його думки й непомітно вдарив ногою його крісло, натякаючи, що слід заткати пельку. Пляшково-зелений та балакучий, директор Koschei щось розповідав про таємний банківський рахунок. Певна сума грошей була покладена на рахунок Домініки як бонус за вступ, щомісяця буде надходити ще сума. Рахунок перебуватиме під її цілковитим контролем, та, звісно, зняття коштів, як і надлишкові витрати, були небажані. Він продовжував, сказавши, що додаткові кошти будуть перераховані, коли вона почне працювати з Москви. Домініка поглянула на Нейта й повернулася, щоб подивитися на Форсайта. Вони обоє не виказували емоцій. Koschei не зупинявся.

Після закінчення дворічної внутрішньої служби в Москві, бубонів він, додатковий бонус у розмірі чверті мільйона доларів буде переказаний на її рахунок. Нарешті, в спільно узгоджений день виходу на пенсію, ЦРУ переправить її на Захід, у місце, обране з огляду на її безпеку, і надасть будинок, розміром не менше трьох тисяч квадратних метрів.

У кімнаті настала тиша. Обличчя Домініки перемінилося, і вона оглянула кожного, а тоді повернулася до гостя. Вона усміхнулася своєю сліпучою усмішкою. Нейт подумав: «О, трясця».

— Сер, дуже дякую вам за те, що подолали таку відстань, аби зустрітися зі мною, — сказала Домініка. — Я вже розповідала містерові Форсайту, містерові Ґейблу й містерові Нешу — називаючи імена, вона вказували пальцями на кожного з них, — що готова допомагати вам будь-яким можливим способом. Я намагаюся допомогти своїй країні, допомогти Росії. Я ціную все, що ви мені запропонували. Але, будь ласка, вибачте. Я роблю це не через гроші.

Вона пильно поглянула на цього nekulturny пугало.

— Ну звісно ж, — сказав Koschei, ляскаючи її по коліну. — Але всі ми розуміємо, наскільки корисними можуть бути гроші.

— Так, сер, ви маєте рацію, — сказала Домініка. Нейт бачив, що вона засмучена, на рівні її ключиць з’явилися червоні плями. Форсайт також це помітив. Ґейбл почав збирати куртки й плащі, походжаючи кімнатою.

— Містере директор, на жаль, ми мусимо витратити ще півгодини, виїжджаючи звідси, перш ніж повернемо вас на літак, — сказав Форсайт, підводячись на ноги.

— Гаразд, гаразд, — сказав той. — Приємно було з тобою познайомитись, Домінік. Ти відважна жінка, адже працюєш в умовах страшного ризику.

«Господи, скажи ще, скільки їй лишилось жити», — подумав Нейт.

— Не забувай, — сказав директор, обіймаючи її, тримаючи одну руку на рівні її грудей, — за необхідності ти можеш подзвонити мені в будь-який час.

«Так, щоб він узяв тебе за руку, провів по розораній смузі біля колючого дроту на кордоні, поміж протипіхотних мін і з собаками на хвості», — подумав Ґейбл.

Форсайт допомагав Koschei одягнути пальто й капелюха, доки Ґейбл спускався сходами, щоб попередити охоронців. За ним пішов директор. Форсайт зупинився біля дверей і підморгнув. «Скоро поговоримо», — сказав він і зник. Домініка і Нейт стояли на порозі квартири, мов молодята, що прощаються зі сварливим дядечком, який приїздив на недільний обід.