Переїхавши до Москви, Марта неминуче впала в око полковнику ДГУ18, куди важливішому за майора, який призначив її співробітником свого офісу. Після цього її помітив генерал ДГУ, куди важливіший за полковника, який призначив її своїм ад’ютантом, попри те що Марта й гадки не мала, з чого складаються обов’язки ад’ютанта. Та дізналася, коли якось по обіді генерал штовхнув її на диван у своєму кабінеті та запхав руку під спідницю уніформи. Марта вдарила його по голові скляним (типово радянським) графином. Скандал у чудернацьки пуританському КГБ підсилювався ще й тим, що дружина генерала була сестрою кандидата в члени Політбюро. Марту поспішно перевели до Четвертої державної школи. Вона не мала вибору. Їй судилося стати горобцем.

У Марті незвичайно поєднувалися невимовна спокусливість і неабиякий інтелект. Перша слугувала для зваблювання нещасних іноземних дипломатів, журналістів та бізнесменів. Другий допомагав заводити впливових друзів. У кінці своєї майже двадцятирічної кар’єри Марта була відома як Koroleva Vorobej, Королева Горобець. Вона брала участь у десятках медових пасток ДГУ, серед яких вербування на користь КГБ звихнутого на сексі японського мільярдера, розпусного британського посла та бридкого міністра оборони Індії. На вершині своєї кар’єри Марта слугувала наживкою в легендарному звабленні, компрометуванні та вербуванні шифрувальниці, що працювала в посольстві Німеччини і доступ до якої дав змогу КГБ читати зашифровані документи Німеччини та НАТО протягом семи років поспіль. Це був єдиний раз, коли Марта зваблювала іншу жінку, але вербування все одно викладалося у вищій школі КГБ як класична операція.

За багато років неоперативні романи Марти включали в себе приховані стосунки з двома членами політбюро, генералом із першого головного управління та різними синами впливових чиновників у колегії КГБ. Багато густобрових начальників згадували її з любов’ю. Завдяки цим «наставникам» Марта була непробивною, і після закінчення служби горобця вдячні та виснажені доброчинці надали їй пенсію майора СВР. Марта вирішила насолоджуватися життям і побачити світ, тому подала запит і легко отримала закордонне призначення в Гельсінкі.

Спочатку Марта не знала, на якій посаді Домініка працює в СВР — канцелярській чи адміністративній. Вона, звичайно, була надто молода, щоб отримати призначення за кордон. Прі­звище багато про що говорило, але той факт, що в Домініки не було постійних обов’язків у резидентурі, те, що вона приходила і йшла, коли хотіла, те, як прямо вона говорила з резидентом, наводило на думку, що в Гельсінкі вона прибула на спецзавдання. Одяг Домініки був новий, їй, напевно, надали гардероб. Весь офіс обмінювався чутками, коли виявилось, що цій вродливій новенькій виділили приватну квартиру за межа­ми посольського блоку, призначеного для решти працівників. Марта мала достатній досвід, щоб зрозуміти, до чого це все.

У резидентурі вона була правильною, відповідальною, виконувала свою роботу швидко і якісно, надзвичайно інтенсивно. На вулиці ж Марта помічала, як погляд Домініки стрибає з людських облич на двері, лине уздовж тротуару, через дорогу, як вона використовує звичайні рухи для маскування постійних косих поглядів. Коли вони сиділи разом у кафе, з’явились спалахи запопадливої доброзичливості, натяки на грайливість, блискуча усмішка. Марта швидко визначила, що при взаємодії з людьми Домініка практично на підсвідомому рівні використовує свою вроду — очі, усмішку, тіло. А коли вони розмовляли, Марта розпізнала в її поведінці класичні розмовні техніки та методи виявлення.

«Це ж треба, — подумала Марта, — наче створена для операцій!» Краса, розум, шпигунські навички і проникливі блакитні очі. Було очевидно, що вона знає свій обов’язок, любить свою країну, але було ще щось, глибоко під поверхнею, невидима прихована брунька, що квітнула всередині. Пиха, гнів, непокора. І ще щось, що важко було визначити, щось приховане, звичка до бунту, ніби її манив ризик. Марта гадала, скільки часу знадобиться цій дівчині, з її проникливістю та природними інстинктами, аби зрозуміти, що робота центру — pokazukha і виконується лише для вигляду. Резидент Волонтов був кричущим прикладом робочої етики, того типу чиновників, які очолювали КГБ і Кремль останні сімдесят років.

Вони стали разом виходити з посольства в кінці робочого дня й відвідувати місцевий бар, щоб випити келих вина та з’їсти гріховний шматочок пирога з ікрою під вершками та сиром. Вони говорили про сім’ю, про Москву, про свій досвід. Домініка не згадувала про школу горобців. Марта сміялась і змушувала сміятися Домініку, тож після завершення вечора вони вже йшли тротуаром, тримаючись під руки.

Одного вечора в барі, натякнувши бридкому німцю, що їх слід облишити в спокої, Марта розповіла Домініці свою життєву історію, свою кар’єру горобця. Вона пишалася тим, що служила країні, і не згадувала моторошних років КГБ. Вона ні краплі не соромилась того, ким була, чи того, що зробила. Губа Домініки задрижала, вона поглянула на свою подругу й тихо розплакалась. Після цього була довга ніч, та в кінці Марта знала про Домініку все. Призначення для переслідування Нейта, дядько Ваня, школа горобців, француз Делон, навіть Устинов. Слова лилися з Домініки рікою. Вона не думала ні про виявлення, ні про маніпуляцію. І згодом дві жінки стали подругами.

Вечір за вечором, спокійно й зібрано, Марта слухала й міркувала. «Божечки, як ці vlastiteli, ці великі боси змучили бідне дівча за такий короткий проміжок часу». Та Марта бачила в Домініці силу і щось іще. Марта підозрювала, що відкритість Домініки перед добродушним молодим американським офіцером ЦРУ створювала також і глибший емоційний зв’язок. Можна було сказати Домініці, але це автоматично означало б, що вона не може оперувати правильно, тож Марта змовчала.

— Не знаю, — сказала Домініка. — Він зарозумілий, несерйозний, не любить Росію чи, принаймні, не сприймає нас як належить. Дядько Ваня вважає, що він відчайдушний оперативник.

— Здається, він людина неприємна, — сказала Марта. — Але з таким легше працювати — навіть спати — ти зможеш отримати, що хочеш.

Вона закурила сигарету й подивилася на Домініку, відкинувшись на стінку кабінки. Вони допивали по третій склянці вина.

— Ні, він не неприємний, скоріше, просто дивний. Але милий.

Вона зітхнула.

— Я мушу сказати Волонтову, коли зрозумію, що він займається операцією, коли почне відволікатися. Вони хочуть упіймати його з агентом.

Домініка відчувала, як вино б’є в голову.

— А ти достатньо добре його знаєш для цього? — запитала Марта. — Зможеш зрозуміти?

Домініка змахнула з чола пасмо волосся.

— Гадаю, я вже розу… вже зрозуміла, — сказала вона.

— І ти одразу ж побігла й відзвітувала полковникові Волонтову, — сказала Марта. Вона чудово розуміла, що відбувається.