Її кроки гучно відлунювали в нічному повітрі; місто спало. «Хто був Нейтовим агентом?» — думала вона. Чому зраджував Росію? Ця людина була гідною? Продажною? Зрадливою? Благородною? Божевільною? Їй хотілося почути голос зрадника, поглянути йому в обличчя. Чи зможе вона коли-небудь прийняти його мотиви? Чи зможе виправдати його зраду? Вона подумала про власну провину. «Як ти все логічно обґрунтувала, чи не так, zagovorshica, велика змовниця?»

Домініка заплющила очі й обперлася об стіну темної будівлі. Наразі вона була єдиною, хто підозрював — ні, знав, — що Нейт зустрічатиметься з агентом, з кротом, і від цього в неї паморочилося в голові. Чому ж вона нічого не сказала? Чому не надала Їм сил та знань для перемоги в цьому гамбіті? Чи здатна вона на такий вчинок?

Вона згадала, як зламала ногу через ту ідіотку Соню. Згадала зеленувату агонію крику в душовій кімнаті СВР. Перед очима промайнуло помаранчеве світло лампочки, коли безпорадний Делон скрутився перед громилами, а в роті пригадався присмак крові Устинова. А ще вона пригадала синє від задухи обличчя Ані.

«Нехай чекають», — вирішила вона, в ній зростала впевненість. Це буде страшенно небезпечно і смертельно ризиковано. Її рішучість була крихкою, делікатною та забороненою — її влада над Волонтовим, над дядьком Ванею буде реальною. Мати завжди казала їй, що слід контролювати свій характер, і зараз крижаний присмак в горлі дарував неабияке хвилювання.

Вона пішла далі, каблуки цокали по бруківці тротуару. Було щось іще, усвідомлення, яке її здивувало. Вона знала про Гру достатньо, щоб розуміти — якщо Нейт утратить агента, його знищать, його репутації настане кінець. Вона пригадала їхні спільні години в Гельсінкі. Вона з ним так не вчинить, Нейт так схожий на її батька й так їй подобається.

***

Наступного ранку, відчуваючи легку нудоту в шлунку, вона показала перепустку на вході до посольства, пройшла двориком і піднялася нагору мармуровими сходинками, кожна з яких була стерта незчисленними ногами офіцерів, які служили тут до неї. Sluzhba Vneshney Razvedki, Служба зовнішньої розвідки. На вершині сходів були масивні броньовані двері на шарнірах, за ними ще одні двері, з кодовим замком, потім ґрати з електричною панеллю для введення коду. Вона поклала сумочку на стіл, привіталася з колегами. Волонтов на порозі свого кабінету підкликав її кивком голови.

Домініка стояла перед його столом, не в змозі відвести очей від його набряклих рук.

— Є нові результати для звіту, молодший лейтенанте? — запитав Волонтов. Він чистив нігті ножем для відкривання листів. Її серце несамовито билося, без упину гупаючи в голові. Це було помітно? Він щось знав? Вона чула власний голос так, ніби в кімнаті говорив хтось інший.

— Полковнику, я виявила, що американець, здається, полюбляє музеї, — сказала Домініка. Її голос звучав глухо. — Я запросила його до художньої галереї «Кіасма». Потім планую пообідати з ним… у моїй квартирі.

Що вона молола? Саме те, що Волонтов хотів почути. Волонтов відірвав погляд від свого манікюру, прочистив горло, потім подивився на її груди.

— Якраз вчасно. Розваж його так добре, щоб йому не­одмінно захотілось повернутися ще, — сказав він. — Нічого незвичного не помітила?

Два слова — «так, помітила» — і машина запуститься, від неї вже нічого не залежатиме. Просте речення — «він сказав, що наступні два тижні буде зайнятий» — і все. Шум у її вухах зростав, а в очах почало темніти. Домініка вже ледве могла розрізнити цього кабана за столом, огорненого своїм брудним помаранчевим туманцем. У неї перехопило подих, і вона здивовано відчула, як затремтіли ноги, застукотіли коліна, щось небувале, і вона ледь втрималась, аби не вхопитися за край столу, та вчасно опанувала себе. Волонтов і далі дивився на її груди, пасмо напомадженого волосся стирчало з боку його голови. В останню мілісекунду Домініка визначилася.

— Цього разу немає про що звітувати, — сказала вона, серце вискакувало з грудей. Вона перетнула межу, що відділяє звичайне порушення субординації від державної зради. Вони дізнаються, вони пришлють людей з льодорубами, які заб’ють її до смерті, як Троцького. Її матір спалять у печі. Волонтов на мить поглянув на неї, ще раз прочистив горло й махнув рукою, давши знак забиратися з його офісу. Домініка миттю зрозуміла, що він нічого не підозрює. Вона була певна у своїх інстинктах і відчувала, як у венах поколює голками.

Домініка повернулася до свого столу, важко плюхнувшись у крісло. Її руки трусилися й були вологі, вона озирнулася нав­коло, глянувши на офіцерів та секретарів за їхніми столами. Всі посхиляли голови, читаючи, друкуючи чи пишучи. Окрім Марти Єленової, яка сиділа за два столи від Домініки. Марта дивилась на неї, тримаючи в руці сигарету. Домініка злегка усміхнулась і відвела погляд.

Марта, як здавалось Домініці, була їй найближчою в посольстві подругою, якщо вже на те пішло. Вона була старшим адміністративним помічником у резидентурі. Якось вони випадково заговорили, сівши разом за обідом на честь якогось незнайомого колеги з посольства. Потім зустрілись одного дощового недільного ранку для прогулянки набережною та відвідали крамнички зі свіжими продуктами на Ринковій площі. Марта була елегантною, аристократичною, десь під п’ятдесят, з густим каштановим волоссям, яке спадало до плечей. Мала темні виразні брови над красивими карими очима. Куточки її вишуканого рота часто підіймалися вгору в кривій посмішці, яка натякала на непохитно цинічний світогляд. Вона була з людей, що мали над головою та тілом яскравий колір, насичений рубіново-червоний, гарячий колір пристрасті; такий самий червоний з’являвся, коли Домініка слухала музику.

Домініка припускала, що в молодості Марта була дуже привабливою. Вона різко відшивала кожного чоловіка в офісі, який хоча б віддалено коментував її шикарну фігуру грецької богині (тепер трохи затовсту в талії), і слала куди подалі.

Марта не боялася Волонтова, на відміну від решти, і зазвичай повторювала йому, що місячний звіт, ваучер чи рапорт він отримає тоді, коли вона його закінчить. Проти її олімпійської самовпевненості Волонтов був безсилий.

***

До цього Домініка нічого не знала про життя Марти, та якби дізналася, то страшенно здивувалася б тому факту, що 1983-го КГБ відрядило Марту Єленову до Четвертої державної — школи горобців — у лісі поблизу Казані. Їй було двадцять років. Її батько воював під час Великої Вітчизняної війни, потім став охоронцем НКВД у штаб-квартирі в Ленінграді, членом партії, вірним васалом держави. Невимовна врода Марти не лишилась непоміченою, майор КГБ з Москви провів інспекційний огляд і домовився, щоб її взяли на службу, як він спочатку сподівався, його спеціальним помічником. Батько Марти, який знався на Грі, та все ж мріяв про кращу долю для своєї єдиної доньки, нічого майорові не відповів і відрядив її до Москви, до тітки, де вона влаштувалась у друге головне управління КГБ (внутрішня безпека), сьомий відділ (операції, спрямовані проти туристів), третю секцію (готелі та ресторани). У сьомому відділі працювали двісті офіцерів і тисяча шістсот тимчасових інформаторів та агентів.