— Та ні. Навіть по пляшці пива не роздушили, — чесно відповів Аскольд.

Дівчину розсмішив дотепний жарт. Вони ще трохи погуляли, але коли Аскольд запропонував усе ж піти зігрітися в кафе, Надійка сказала, що їй, на жаль, тре­ба вже додому: батько останнім часом сильно непоко­їться, коли вона пізно повертається.

За двадцять хвилин, щасливий і голодний (поцілунки на морозі забирають стільки енергії!),

Аскольд був удома. Не встиг він доїсти свій тради­ційно не розігрітий борщ, коли це у кутку кухні ма­теріалізувався Лахудрик. Привітавшись ґречним ук­лоном, він розповів, що домовики завершили коло­нізацію горища і цієї ночі приступають до виконан­ня своїх обіцянок щодо примусового відселення з їх­нього будинку щурів, мишей і тарганів до готелю «Хам-Ят» та до мерії. Щодо планів домкому побу­дувати замість горища мансарду, то тепер, коли Ас­кольд офіційно дозволив їм його зайняти, жоден бу­дівельник туди не поткнеться: горище зачаровано. Домовичок був у доброму грайливому настрої, тому трохи бешкетував: примусив літати тарілки і чашки навколо старомодного кухонного абажура, потім спробував пройти крізь холодильник, але це йому не сподобалося — прохолодно. Аби втамувати Лахудрикову енергію, Аскольд жартома запропонував йому помити посуд. І... не минуло й хвилини, як посуд і ку­хонний стіл заблищали разючою чистотою. Спосіб, у який це домовичкові вдалося, збагнути було немож­ливо: стояла піраміда брудних тарілок, ложок і кас­труль у раковині ще зранку, потім оповилась яки­мось рожевим туманом — і вже її немає. Без усякої посудомийної машини. Аскольд подумав, що коли запросить якось Надійку до себе, то проситиме домовичка ще й квартиру прибрати.

— Еге! І вечерю приготувати, і шампанського купи­ти, і постіль постелити, і стриптиз станцювати, — пробурмотів Лахудрик.

— То ти, капосний Пенатію, ще й людські думки під­слуховуєш?! — обурився Аскольд, від несподіванки звертаючись до домовика на «ти».

— Щиро кажучи, це в мене вийшло вперше. Цього навчають лише на четвертому курсі. А ви не думайте так голосно, коли не хочете, щоб я дізнавався, про що ви там мрієте-марите! Пізніше я навчу вас приховувати свої думки від усіх, — знову повеселішав домовик, під­летівши до самого хлопцевого обличчя. Раптом різко спохмурнів і став принюхуватися до Аскольдового ди­хання, облетів довкола голови, потім безцеремонно розкрив йому очі своїми волохатими лапками, після цього полегшено зітхнув і голосно засміявся. — Так, друже мій, а тебе сьогодні зурочили, точніше, намага­лися зурочити, а можливо, просто приворожити. Втім, вийшло це слабкувато. — Від надлишку емоцій домо­вик також облишив церемонне звертання — ви. — Зга­дуй, з ким спілкувався!

— З Апостолом, — бовкнув Аскольд перше, що спало на думку.

— З ким, з ким? — Від подиву Лахудрик зупинився в повітрі. — А де ти його здибав посеред Києва?

— Та я... — Студент розумів, що відбутися відмов­ками від наполегливого домовичка не вдасться, а ка­зати неправду не хотілося. Та й не вийшло б — дум­ки ж бо читає. Довелося переповісти всі пригоди ос­танніх днів.

Лахудрик вислухав уважно, а потім зажадав від Аскольда взяти його до першого століття для знайомства з Апостолом. Зійшлися на тому, що «якось, може, зго­дом, колись». Домовичок наполіг, щоб вони поверну­лися до проблеми зурочення.

— Розумієш, друже мій, — почав він, — зурочення і приворот — це різні способи дії, і мета в них різна. Зурочення завжди робиться на велику шкоду успіш­ності, здоров’ю, а то й життю того, кого зурочують. Це буває переважно через заздрість, суперництво за кохану людину або за щось інше; інколи той, хто за­мовляє зурочення, сам достеменно не знає, навіщо він це робить. Приворот — штука менш небезпечна. Хоча інколи можна людині світ зав’язати на все жит­тя. Є контактний і безконтактний способи такого чаклунства. Безконтактний роблять через портрет, фото або якусь особисту річ. Контактний найчастіше через питво. У твоєму випадку мав місце контак­тний. З ким і що сьогодні пив?

Аскольд уже здогадався, хто міг підсипати йому зіл­ля (але, на бога, навіщо?!), тож, хоча й не хотілося, му­сив розповісти про вранішню каву з Христиною.

— А от спосіб зурочення обрано найжорстокіший, бо, схоже, тебе спробували обпоїти досить рідкісним видом трунку, — серйозно промовляв домовик. — Можливо, я помиляюсь, але це ментальна отрута. Дзвони цій Христині — ми негайно йдемо на поба­чення з нею. Вдвох!

— А що таке ментальна отрута? — спитав Аскольд, аби відвернути увагу малого домовика від ідеї негай­ної здибанки з аспіранткою.

— Всяка жива істота, — почав пояснювати Лахудрик, кумедно звівши палець догори, — має певний набір рис, зумовлений винятково її пращурами. Ви називаєте їх генетичними ознаками. Так ось: для людини це не ли­ше зовнішність або, наприклад, спадкові хвороби, але і способи поведінки та етичні норми. Одне слово, шля­хетність — це справді спадкова риса характеру Також від народження може бути закладено імунітет від чак­лунства. Схоже, в тебе, до речі, саме цей випадок. Мен­тальна отрута діє лише на спадкові моральні якості. її використовують для того, щоб примусити одну людину виконувати будь-які бажання іншої. Але ця речовина дуже рідкісна і дорога. Механізму її дії ніхто не знає. Вважається, що сама по собі отрута не чаклунського по­ходження, але у поєднанні з якимись білковими речо­винами в організмі вона блокує нейронні зв’язки в корі головного мозку і дозволяє легко запрограмувати люди­ну на різні, зазвичай негідні вчинки.

— Словом, психотропно-хімічна зброя! А протиот­рута є? — не на жарт перелякався Аскольд. — Я що, те­пер стану моральною потворою?

— Ні, не станеш, але я проконсультуюся зі своїми. Не забувай, що я лише стажер! Телефонуй уже до Христини!

— Може, ти спершу проконсультуйся, а потім я вже телефонуватиму їй? — знову спробував «з’їхати» Аскольд.

— Добре. Відпочинь поки що. Я швидко. — Лахуд­рик зник у кутку.