— Та забудьте. До речі, кава була якась дивна. — Він не втримався, щоб не спантеличити жінку.

— Мені також так здалося, — швидко відповіла во­на і заходилася працювати.

Аскольд знову почув на «подумковому зв’язку» Лахудрика.

— Bay! — висловив він свій захват, вочевидь нади­вившись голлівудських кінофільмів. — Ти навіть не уявляєш, скільки тут є різних високоорганізованих сутностей.

— Ще б пак, у печерах упокоєно мощі святих. Ти з кимось уже познайомився? — Аск зрозумів, що подумкове спілкування мало чим відрізняється від звичай­ного діалогу.

— Так, із ясновельможною панною Іуліанією — княжною Ольшанською. Вона на цьому підземному цвинтарі господиня. До речі, їй дуже не подобаєть­ся, що ви, не спитавши дозволу, самочинно пораєте­ся у печерах.

— Так нам священики дозволили! — здивувався студент.

— А святі дозволили? Могли б спитати дозволу і свічки поставити всім чудотворцям печерським — зовсім не завадило б, тим паче, коли ви їхній спокій порушуєте, — серйозно зауважив домовик.

— Ти часом у минулих реінкарнаціях не жив у мо­настирі? — спитав Аскольд.

— Я й без реінкарнацій знаю, що господарів усякого дому слід шанувати.

— Слухай! Чи не міг би ти домовитися зі своїми но­вими знайомими, щоб вони допомогли нам визначи­ти, кого поховано у знайденій домовині? — спала сту­дентові на думку проста до геніальності ідея.

— Спробую...

Згори почувся незнайомий юнацький голос:

— Боже помагай! Отець Василій благословили до­помогти, якщо є потреба. — До розкопу наблизились двоє семінаристів.

— Дякуємо, — відповів професор, виходячи назус­тріч непроханим візитерам, щоб затулити домовину від їхніх поглядів, — але ми самі впораємося. Мені потрібно було б сьогодні переговорити з владикою-намісником у важливій справі. Перекажіть отцеві Василію, що я чекатиму на відповідь преосвященного. А зараз дозвольте, ми продовжимо.

— Як скажете. А щось цікаве вдалося знайти? — за­питав білявий молодик.

— Є дещо, але напевне ще говорити передчасно, — відповів науковець, усім виглядом демонструючи не­бажання продовжувати розмову.

Та хлопці не йшли.

— Нас лаятимуть, що не допомогли, — знову сказав білявий, намагаючись розгледіти за спиною професо­ра розкоп. Але у вузькому, тьмяно освітленому коридо­рі годі було щось побачити. Ще трохи потоптавшись, семінаристи залишили вчених у спокої.