– Володьком.

– А чому тікав?

– Сам не знаю. Всі ж побігли…

– А могли б і підстрелити.

– Ми ж усі під Богом. Якщо призначено, то й очеретиною можна зарізатися.

– Молодець! Ціную гумор.– Гайворон поплескав хлопця по плечах.– До церкви ходиш?

– Так. До церкви християн віри євангельської – п’ятидесятників.

– О’кей! Знаю та поважаю вашу віру. Певне ж, тобі відомо, що брехати – чи не найтяжчий гріх. Тому скажи мені, як перед Богом…– Гайворон трохи зам’явся, помітивши єхидну посмішку на обличчі Володька.– Добре, ніби перед пресвітером: де ви заховали помпу? Не думай, ми добре за неї заплатимо. Навіть якщо не захочете продати, то зможете попрацювати на Додіка – у долю. Так, Додіку?

– Еге ж! – мугикнув голомозий із кутка кімнати.

– Не знаю я, пане начальнику. Вони налетіли, ми побігли… А хто й куди – то ж ліс, самі розумієте. Коли почалася стрілянина, я зупинився.

– Зупинився він, курва! – Додік схопився з місця, стиснувши кулаки, готовий будь-якої хвилини вдарити.– Та ти ж гасав сосняком, поки бензин не закінчився. А потім тиждень десь по лісах тинявся. Якби добрі люди та мій дружбан Бабайчик не підказали, то й досі б тебе ловили!..

– Вийди-но звідси. Я хочу поговорити з хлопцем сам на сам! – Гайворон суворо звів брови до перенісся. Додік та його «бички» непорозуміло вирячилися, бо не чекали раптової зміни настрою столичного гостя, тоді, як пристиджені коти, потяглися за двері.

– Бачиш, із ким доводиться працювати! Чаю, кави?..

– Дякую, води б випив…

– Можу запропонувати «Боржомі», але краще каву, у мене справжня. Коньяк не пропоную, ти ж людина воцерковлена… чи, може, все-таки?..

– Ні, не треба.

– А я собі наллю.– Гайворон відкрутив кришку термоса й розлив по чашках запашну рідину, додав у кожну трохи вершків, собі долив із плоскої пляшки. Одну чашку підсунув до Володька. Той завагався.

– Пригощайся, там цукерки у вазі!

Володько сидів напружений – чекав, що зараз увірвуться Додікові «бички» й знову почнуть його товкти. Чомусь не вірилося в доброту цього гладженого дядька. Менти всі однакові: спочатку пригощають, а потім по печінках… Але цей якось не схожий на місцевих – доглянутий, елегантний. Тримає форму. Не те, що свої, сарненські,– ті вже здавна страждають на «дзеркальну хворобу». Тобто не мають змоги побачити власне чоловіче хазяйство без дзеркала.

– Не церемонься. Цукерки свіжі, «рошенівські».– Майор щиро усміхнувся й підсунув до хлопця вазу із солодощами.