– Слухай, кумонько, може, й не все так погано… Тебе не заарештовано. Сашко дзвонив – значить, живий і теж на волі. Шукають вони його?

– Слідчий такий собі ніби лагідний, дещо обіцяє. Але я все одно Таньку в тебе залишу. Не вірю я ментам, бо стільки наслухалася…

– Слідчий молодий? – запитала Людмила, думаючи про щось своє.

– Ну, такий, нібито не зовсім порохнявий.

– Треба йому дати!

– Та я пропонувала. Не взяв, певне, мало!

– Дурна, певне, що мало. Я про інше кажу. Треба дати… ну, ти розумієш?

– Ти про що, Людко?

– Ой, не роби великі очі. Ми, жінки, маємо жертвувати заради своїх чоловіків. Як думаєш, чого Додік відчепився від мого Степана?.. Він тепер вільний козак, працює тільки на себе й класти хотів на ті Додікові артілі.

– То ти із Додіком… спала?

– Ой, кумонько… Заради Бога, не треба на мене так дивитися! Слухай, Катю, що я тобі пораджу. Я догляну хрещеницю, а ти вертайся додому, причепурися, візьми, якщо хочеш, гроші та руш до слідчого. Зрозумій: чоловіки цінують не вірність, а самопожертву. Та й твій Сашко не мед-цукор, щодня бігає до «Янтаря» на ту малу барменшу витріщається. Люди все бачать!

– Що ти таке верзеш?

– Як би там не було, а жінці треба на практиці переконатися, що її чоловік – єдиний і неповторний. А якщо немає із ким зрівнювати, це лише пусті слова!

– Та ну тебе, Людко! Я піду додому, зберу речі й пересиджу у вас із Танькою кілька днів. А потім ви допоможете мені дістася до Рокитного.

– Я-то допоможу, але, Катько, ти ж сама маєш розуміти: якщо вони тебе підчепили, знайдуть навіть під землею. Хіба в лісі все життя сидітимеш?

Катя розлючено глипнула на Людмилу, проте начепила кумині галоші й знову помчала городами додому. Захекана, влетіла в дім і мало не зіткнулася лобом із витрішкуватим молодиком, що хазяйнував у неї в хаті. Стоп: це ж, здається, те саме чмо, що крутилося під магазином!

– Рятуйте! Злодій! – метнулася жінка до вікна.

– Заспокойтесь, громадяночко,– карна поліція! – Молодик, як і попередній візитер, тицьнув Катерині під ніс посвідчення, посміхнувся: – То ви, мабуть, з ранкової пробіжки? Отже, якщо не хочете, щоб я вдяг на вас «браслети», тихенько одягайтеся й ходімо до машини! Капітан…– він трохи зам’явся, згадуючи прізвище,– Плах… Плашко вже чекає на вас. І без дурниць, дитину теж прихопіть із собою!

Катя ледь помітно всміхнулася. Танюшку вам не дістати. Недарма вона так переполошилася, підказувало материнське серце.

– Дитина у моєї мами,– не зморгнувши, вимовила Катя.