— Так, — сказав він, — можете принести замість неї іншу.

Це навчить її дбати про власні справи.

Кілька наступних днів він почувався дуже хворим. Нудило, паморочилась голова. Нарешті подзвонив лікареві, щоб той прийшов і оглянув його. Коли він розповів історію з яблуневими дровами, це прозвучало безглуздо і, схоже, не справило на лікаря особливого враження.

— Трохи застудили печінку, — сказав він, — промочили ноги і, можливо, додалася якась їжа. Не думаю, що деревний дим має до цього якийсь стосунок. Якщо ви схильні до печінкових розладів, мусите більше займатися фізичними вправами. Грайте в гольф. Не знаю, як би я сам підтримував форму без гольфу у вихідні.

Засміявся, пакуючи сумку.

— Пропишу вам деякі ліки, а тільки-но цей дощ припиниться, виходьте на свіже повітря. Вже досить тепло, ще б трохи сонця, і все піде в ріст. Ваш сад прокидається швидше за мій. Дерева от-от зацвітуть.

Перш ніж вийти з кімнати, він додав:

— Мусите пам’ятати, що кілька місяців тому ви пережили велике потрясіння. Щоб його здолати, потрібно багато часу. Досі відчуваєте втрату дружини. Для вас тепер найкраще багато виходити, бачитися з людьми. Бережіть себе.

Пацієнт одягся і зійшов униз. Звичайно, лікар мав добрі наміри, але його візит — даремна трата часу. «Досі відчуваєте втрату дружини». Як мало він зрозумів. Сердешна Мідж… Хай там як, він мав відвагу чесно зізнатися, що це зовсім не було втратою, що тепер, коли вона відійшла, він може вільно дихати, тішиться свободою і, як не рахувати розладу печінки, вже багато років не почувався так добре.

Упродовж кількох днів, які він провів у ліжку, поденниця здобула можливість зробити весняне прибирання вітальні. Цілковито зайва робота, але він припускав, що це частина спадщини, яку залишила Мідж. Кімната виглядала вимитою, прибраною, аж надто акуратною. Усе сміття, якого він наробив, вичищене, книги і папери рівно поскладані. Страшенно неприємно, з біса, мусити тримати когось для подібної роботи. Чи не краще б її звільнити і самому себе обслуговувати, як уже вдасться? Єдине, що його стримувало, — це обтяжливість куховарства і миття посуду. От було б ідеальне життя, якби він поселився на Сході чи десь на південних островах і взяв собі дружину-туземку. Не було б ніяких проблем. Безмовність, гарне обслуговування, абсолютна терплячість, відмінна кухня, немає жодної потреби розмовляти, а коли захочеш чогось більшого, то ось і вона, молода, тепла товаришка темних годин. Ніякої критики, тваринна відданість господареві та світле серце радісної дитини. Так, вони недурні, ті хлопці, що вирвалися з пут умовностей. Хай їм щастить.

Він підійшов до вікна і глянув на пологий травник. Дощ припинився, і якщо завтра буде гарно, можна вийти надвір, як радив йому лікар. І щодо дерев мав він рацію. Маленька яблунька біля східців уже обсипана цвітом, на одній із гілок сидів дрізд, і вона погойдувалася під його вагою.

Дощові краплі блищали, розкриті пуп’янки були ще стуленими і рожевими, але, коли завтра присвітить сонце, вони розкриються і забіліють на тлі небесної блакиті. Слід би йому знайти стару камеру, зарядити її плівкою і сфотографувати маленьке дерево. Інші дерева, схоже, розквітнуть упродовж тижня. Натомість стара зліва виглядала так само мертвою, як раніше; чи, можливо, так звані пуп’янки були такі бурі, що з цієї відстані їх не помітиш. Видно, зламана гілка означала її кінець. Туди їй і дорога.

Він одвернувся від вікна і почав розкладати речі, наново упорядковуючи кімнату на свій смак. Він любив гаяти час, висуваючи шухляди, витягуючи їх вміст і складаючи знову. В одній із бокових шухляд знайшов червоний олівець, що, видно, скотився за купу книг і знайшовся, коли їх перекладали. Він підстругав його, гарно вигостривши кінчик. В іншій шухляді знайшов нову плівку і виклав її, щоб уранці зарядити камеру. Ще в шухляді були папери і старі фотографії, звалені купою, серед них десятки натурних знімків. Один час Мідж опікувалась ними й збирала їх в альбоми, але під час війни чи то втратила до них інтерес, чи то була надто зайнята іншими речами.

Усе це сміття справді слід прибрати. Ото б воно гарно палало тієї ночі, певне, навіть яблуневі дрова згоріли б заодно. Нащо його зберігати? От, наприклад, жахливе фото Мідж, зняте багато років тому, судячи з його стилю, — невдовзі після їхнього одруження. Невже вона справді носила таку зачіску? Оту копицю волосся, надто велику і кошлату для її обличчя, вже й тоді задовгого і завузького. Низький виріз у формі літери «V», теліпання довгих сережок і надто широка усмішка, яка робила її рот ще більшим, ніж насправді. У лівому кутку вона написала: «Моєму дорогому Комарикові[13] від його Мідж, із любов’ю». Зовсім забув це своє давнє прізвисько. Покинув його багато років тому і неясно пригадував, що ніколи його не любив, соромився, вважав смішним і докоряв Мідж, коли вона називала так його прилюдно.

Розірвав фотографію навпіл і кинув її у вогонь. Дивився, як вона скручується і горить і як востаннє оживає усмішка. Мій дорогий Комарик. Раптом він згадав вечірню сукню на фотографії. Була зелена, їй цей колір ніколи не личив, надто її жовтив; купила вона ту сукню з якоїсь особливої нагоди, великої гостини з друзями, які святкували річницю весілля. Ідеєю гостини було запросити всіх приятелів і сусідів, що побралися більш-менш одночасно, — отак і вони з Мідж туди потрапили.

Було там багато шампанського, одна чи дві промови, багато веселощів, сміху та жартів — деякі жарти доволі ризиковані. Згадав, що коли вечір закінчився і вони сіли в машину, щоб їхати додому, господар сказав, сміючись: «Спробуй позалицятися у капелюшку[14], старий, кажуть, вони ніколи не підводять». Він відчував, як Мідж сидить поруч із ним, у тій зеленій вечірній сукні, сидить дуже прямо і нерухомо, з такою ж усмішкою, як на спаленій фотографії, не зовсім певна, що означають слова, які їхній трохи підпилий господар кидав у вечірнє повітря, але намагається виглядати передовою, прагне сподобатися, а понад усе — відчайдушно хоче бути звабливою.

Коли він відвів машину до гаража і повернувся в будинок, вона без жодної причини чекала його у вітальні. Зняла пальто, щоб показати вечірню сукню, на обличчі невпевнена усмішка.

Він позіхнув і всівся у крісло з книгою. Вона трохи почекала, потім повільно взяла своє пальто і пішла нагору. Невдовзі після цього вона, либонь, і сфотографувалася. «Моєму дорогому Комарику від його Мідж, із любов’ю». Підкинув до вогню чималу пригорщу сухого хмизу. Він тріщав, розколювався і спопелив фотографію. Цього вечора сирих дров не було…

Наступні дні видалися гарними і теплими. Світило сонце, співали птахи. Він піддався раптовому імпульсу і з’їздив до Лондона.

То був день прогулянок по Бонд-срит, спостережень за натовпом. День, щоб подзвонити кравцеві, постригтися, з’їсти в улюбленому барі дюжину устриць. Застуда минула. Попереду в нього були приємні години. Міг навіть зостатися на matinée[15].