— Можна подзвонити тобі завтра ввечері до кінотеатру? Це може бути так, як я тобі казав… на постійно?

Вона не відповіла. Тільки всміхнулася. Сиділа зовсім нерухомо, дивлячись мені в обличчя, а тоді заплющила очі, відкинула голову назад і сказала:

— Поцілуй мене ще раз, незнайомцю.

Я її залишив, як вона казала. Переліз через цвинтарну огорожу, вийшов на дорогу. Виглядало, що там нікого нема і кіоск зі стійкою на автобусній зупинці було зачинено, відкидний столик піднято.

Я пішов тою дорогою, якою автобус нас привіз. Вона була пряма і тяглася безконечно. Це мала бути Хай-стрит[59]. З обох боків магазини; це був північно-східний район Лондона, де я раніше ніколи не був. Я, схоже, заблукав, але зовсім цим не переймався. Почувався сновидою, як вона й казала.

Весь час думав про неї. Коли йшов, нічого не бачив, лише її обличчя. Говорили в армії, наче буває, що дівчина так вражає хлопця, аж він нічого не бачить, не чує і не тямить, що робить; досі я думав, що це художній свист або ж трапляється лише з п’яними, а тепер знав, що це правда і трапилося зі мною. Я більше не хвилювався, як вона повернеться додому: казала, щоб я не турбувався, мусить мешкати поблизу, інакше не заїхала б так далеко, хоча це й дивно — товктися на роботу такий світ. Можливо, вона мені пізніше все розкаже, потроху. А я нічого з неї не витягуватиму. У голові мені було лише одне як цвяхом забите — забрати її наступного вечора з кінотеатру. Це було твердо усталено, і ніщо б мене від цього не відвернуло. Навіть не помічу часу, що пройде до десятої вечора.

Я далі йшов під дощем, аж тут над’їхала вантажівка; я проголосував, і шофер підвіз мене добрий шмат дороги, перш ніж мусив повернути наліво, в інший бік; я вийшов і пішов знову. Коли дістався додому, було десь близько третьої.

Іншим разом я б почувався незручно, будячи містера Томпсона, щоб він мене впустив, і раніше ніколи такого не було, але зараз я аж світився зсередини любов’ю до своєї дівчини і геть не брав цього до серця. Томпсон нарешті спустився і відчинив двері. Мені довелося кілька разів дзвонити, щоб він почув, і от він тут, сірий зі сну, бідний старий у пом’ятій піжамі.

— Що з тобою трапилося? — спитав він. — Ми вже з дружиною хвилювалися. Боялися, чи тебе не збила машина, не переїхала. Повернулися, аж тут дім порожній, твоя вечеря неторкана.

— Я ходив у кіно, — сказав я.

— Кіно? — Він подивився на мене через коридор. — Кіно закінчується о десятій.

— Я знаю, — відповів я, — я потім пішов погуляти. Перепрошую. Добраніч.

Піднявся сходами до своєї кімнати, залишивши старого бурмотіти до себе і засовувати двері. Ще почув, як місіс Томпсон озвалася зі своєї спальні: «Що це? То він? Вернувся?»

Я наробив їм клопоту і переживань, мав би піти до них і вибачитися, але чомусь не міг цього зробити; закрив свої двері, скинув одежу, впав до ліжка, і це було так, наче вона досі зі мною, моя дівчина, в темряві.

При сніданку Томпсони були тихішими, ніж зазвичай. Навіть не дивилися на мене. Місіс Томпсон без жодного слова дала мені копчену рибу, а він втупився в газету.

Я з’їв свій сніданок, а тоді сказав: «Сподіваюся, ви добре провели вечір у Хайґейті?», і місіс Томпсон, ледь підібгавши губи, відповіла: «Дуже приємно, дякую, ми були вдома о десятій», а тоді тихо чмихнула носом і налила містеру Томпсону ще горнятко чаю.

Ми далі сиділи тихо, не кажучи й слова, а тоді містер Томпсон спитав: «Ти сьогодні вечерятимеш?», а я відповів: «Ні, не думаю. Маю зустрітися з другом». А тоді помітив, як старий дивиться на мене крізь окуляри.

— Якщо ти повернешся пізно, — сказав, — краще нам доробити тобі ключ.

І далі читав свою газету. Хтось би сказав, що я їх скривдив, нічого не розказавши і не пояснивши, куди йду.

Я пішов на роботу, і весь день був зайнятий, одна робота за одною; іншим разом я б не заперечував. Любив працювати повний день, а часто й понаднормово, але сьогодні хотів піти раніше, до закриття магазинів: пройняла мене одна ідея, і відтоді я ні про що інше не думав.