– Про що ти? – сказав Піт. – Саме те, що треба.
– У нього навіть немає досить місця, щоб розвернутися, – відповів Ієн. – Я думав, у вас, індіанців, якесь особливе ставлення до тварин. Сповнені поваги стосунки. Ну, що ви просите пробачення в них, перш ніж застрелити. Щось таке.
Піт глянув на нього. Потім простягнув руку й узяв коробку, однією рукою все ще тримаючи волосінь, кинуту за борт. Він нагнув голову до коробки й сказав:
– Слухай, кролику, той, пробач мені, чувак. Мені шкода, що довелося з’їсти твою маму й запхнути тебе в коробку.
Він повернув коробку Ієнові.
– Готово, держи. Йому тепер полегшало.
Він посмикав волосінь туди-сюди у воді.
Повернувшись додому, Ієн піднявся на горище й став перебирати всякий непотріб. Ідеального нічого не знайшов, але натрапив на коробку, яка згодиться. Вона була майже така ж некріпка, як і та з-під взуття, і стінки її не були високі як слід, але кролик не скидався на вправного майстра втечі й принаймні матиме місце трохи побігати. Він відніс коробку надвір, поставив блюдце з водою з одного боку, вкрив дно товстим шаром трави й листя, й опустив туди кроленятко. Там воно здавалось ще меншим, ніж раніше. Воно розпласталося по дну й заплющило очі, наче молячись про швидкий кінець. Ієн пошкодував, що попросив про нього. Марч буде в захваті, якщо кроленятко доживе до того моменту, але малий, напевно, задушить його в обіймах за кілька годин. Смерть від любові. Може, це й краще, ніж бути з’їденим.
Однак він вирішив не віддавати його Марчеві ще кілька днів. Хай матиме трохи спокою перед наступною пригодою. Шкода буде й малого, й кролика, якщо той відразу ж помре. Ієн відніс коробку за будинок, де на кроленя світитиме ранкове сонце, але не спече його в обід. А тим часом він дістане трохи дротяної сітки й придумає, що з нею зробити. Вольєр знадобиться величенький, з кліткою, де кролик зможе ховатися. Марч міг би допомогти його зробити.
– У нас тут буде зоопарк, – сказав батько пізніше того вечора. Ієн привів його помилуватися на кролика. – Ерні Шварц дзвонив. Його сука народила шість тижнів тому, й він каже, що ми на вихідних можемо приїхати й вибрати цуценя, якщо хочемо.
– Ти серйозно? – сказав Ієн. – Ірландський сетер?
– Так. Ерні каже, чистопородний. Я сказав йому, що це не з нашими грошима й що ми не хочемо платити за собаку мільйон, а він відповів, що не треба йому ніякого мільйона, йому треба, щоб я порвав рахунок за те, що вправив його доньці ногу.
– А-а, – мовив Ієн. – Тебе це влаштовує?
– Я зовсім забув про той рахунок, тож, напевно, так.
– Тобі потрібна не тільки медсестра, а й секретарка.
– Та я просто мушу організуватися.
– Буває, що й свині літають.
Батько зітхнув.
– Між іншим, – сказав Ієн. – Я вирішив, що робитиму наступного року. – Сказавши це, він відчув ніби як біль, десь у грудях.
– Справді? – мовив батько. – І що ти вирішив?