— Яким чином?
— Бо якщо більшість мисливців такі ж темні, як Ай-р0к, — а вони такими і є, Зі, повір мені, — це означає, що ми з тобою дійсно маємо шанс на перемогу.
Я знизав плечима.
— Думаю, можна подивитися на це й так.
— Хочеш знову розважитись сьогодні після школи? Біля сьомої чи десь так? Маю вирішити кілька справ, але після цього займуся своїм списком обов’язкового до перегляду. Можливо, марафон «Закумарених»?
— О, чорт візьми, так. Розраховуй на мене.
Пролунав останній дзвінок і ми одночасно вийшли.
Очі аватара розплющилися і я повернувся у клас всесвітньої історії. Місця навколо мене тепер займали інші учні, а наш учитель — містер Авеновіч — матеріалізувався в передній частині класної кімнати. Аватар містера А виглядав як огрядний, бородатий професор коледжу. У нього була заразлива усмішка, окуляри в дротяній оправі та твідовий піджак з латками на ліктях. Коли він говорив, то якимось чином завжди звучав так, ніби читає уривок із Діккенса. Він мені подобався. Він був хорошим учителем.
Звичайно, ми не знали, ким містер Авеновіч був насправді чи де жив. Ми не знали його справжнього імені, або навіть чи «він» насправді був чоловіком. Бо всі ми знали, що він міг бути невеликою ескімоскою з Анкориджа, Аляска, яка обрала таку зовнішність і голос, щоб учні краще сприймали її уроки. Але чомусь я підозрював, що аватар містера Авеновіча виглядав і звучав так само, як і людина, що ним керує.
Всі мої вчителі були дуже хороші. На відміну від своїх колег з реального світу, більшість шкільних вчителів ОАЗи, здавалося, по-справжньому насолоджувалися роботою, ймовірно, тому, що не повинні були витрачати половину часу в ролі нянь і наглядачів. Програмне забезпечення ОАЗи забезпечувало тишу та спокій серед учнів. Все, що вчителі повинні були робити, — це вчити.
Крім того, онлайн-вчителям було значно простіше втримувати увагу учнів, адже в ОАЗі класи були наче голодеки. Вчителі могли щодня брати учнів на віртуальні екскурсії, навіть не покидаючи територію школи.
Під час нашого уроку всесвітньої історії того ранку, містер Авеновіч завантажив автономну симуляцію, щоб клас міг спостерігати за відкриттям археологами в 1922 році гробниці Тутанхамона в Єгипті. (Попереднього дня ми відвідали те ж місце в 1334 році до н.е. і бачили імперію Тутанхамона в самому розквіті.)
На наступному уроці — біології — ми подорожували людським серцем і зсередини дивилися, як воно качає кров, точно як у старому фільмі «Фантастична подорож»
На уроці малювання прогулялися Лувром, а всі наші аватари носили дурні берети.
На уроці астрономії відвідали кожен із супутників Юпітера. Ми стояли на вулканічній поверхні Іо, поки вчителька пояснювала, як супутник сформувався. Вона говорила, а позаду маячив Юпітер, заповнивши півнеба, його Велика червона пляма повільно рухалась прямо над її лівим плечем. Потім вона клацнула пальцями і ми вже стояли на Європі, обговорюючи можливість позаземного життя під її крижаною поверхнею.
Обідню перерву я провів на одному із зелених полів, що межували зі школою, споглядаючи у візорі імітовані декорації і жуючи протеїновий батончик. Це було краще, ніж дивитись на мій сховок. Старшокласникам було дозволено за бажання покидати світ під час обіду, але в мене не було стільки зайвих грошей.
Вхід в ОАЗу був безкоштовним, але не подорожі всередині. Переважно в мене було недостатньо кредитів, щоб телепортуватись за межі світу та повернутися на Людус. Щодня після останнього дзвоника учні, які мали справи в реальному світі, виходили з ОАЗи та зникали. Усі інші відправлялися за межі світу. Багато дітей мали власні міжпланетні кораблі. Шкільні паркувальні майданчики по всьому Людусі заповнювали НЛО, імперські винищувачі, старі космічні шатли НАСА, вайпери із «Зоряного крейсерa “Галактика”» та інші конструкції космічних апаратів, перенесені з усіх відомих науково-фантастичних фільмів і телешоу. Кожного дня я стояв на галявині перед школою і заздрісно споглядав, як ці кораблі заповнювали небо, відлітаючи геть, щоб досліджувати нескінченні можливості симуляції. Діти, які не мали власних шатлів, чекали, щоб їх хтось підвіз, або ж прямували до найближчого транспортного терміналу, поспішаючи до якогось позаземного танцювального клубу, на ігрову арену або рок-концерт. Але не я. Я нікуди не збирався. Я застряг на Людусі, найнуднішій планеті в цілій ОАЗі.
Онтологічно-Антропоцентрична сенсорна система Занурення була великим місцем.
Після першого запуску ОАЗи користувачам були доступні лише кілька сотень планет, створені програмістами та дизайнерами «GSS». Їхній вигляд сильно відрізнявся, від довкілля в стилі меча та магії, до кіберпанківських міст на всю планету, до постапокаліптичних опромінених пустищ, заселених зомбі. Деякі планети розроблялися зі скрупульозною деталізацією. Інші були випадковим набором шаблонів. Кожну з планет заселяли різні NPC (неігрові персонажі) зі штучним інтелектом — контрольовані комп’ютером люди, тварини, монстри, інопланетяни та андроїди, з якими користувачі ОАЗи могли взаємодіяти.
«GSS» також придбала в конкурентів ліцензії на створені раніше віртуальні світи, так що контент, який вже був розроблений для таких ігор, як «Everquest» і «World of Warcraft», перенесли в ОАЗу, а копії Норрат і Азерота додали у все зростаючий каталог планет. Слідом пішли інші віртуальні світи, від «Метавсесвіту» до «Матриці». Всесвіт «Світлячка» примикав до галактики «Зоряних війн», а в сусідньому секторі розташувалося детальне відтворення всесвіту «Зоряного шляху». Тепер користувачі могли телепортуватися туди-сюди між улюбленими фантастичними світами. Середзем’я. Вулкан. Перн. Арракіс. Маґратея. Дискосвіт, Серединний світ, Річковий світ, Світ-кільце. Світи за світами.