Вивчив ім’я кожного останнього проклятого ґобота і трансформера.

«Загублений світ», «Тандар-варвар», «Хі-мен», «Шкільний рок», «Солдат Джо» — я знав їх усіх. Тому що знання — це пів зробленої справи.

Хто був моїм другом, коли справи були кепські? Г.Р. Пафнстаф.

Японія? Чи я охопив Японію?

Так. Звичайно, що так. Аніме та кіно з акторами. «Ґодзілла», «Гамера», «Зоряні Блейзери», «Космічні гіганти» та «Місія Дарвіна». Швидше, гонщику, швидше.

Я не якийсь там дилетант.

Я не гаяв часу.

Я запам’ятав кожнісінький стенд-ап виступ Білла Гікса.

Музика? Що ж, охопити всю музику було не так просто.

Це зайняло чимало часу.

Вісімдесяті були довгим десятиліттям (цілих десять років), і у Галлідея, здавалося, був не дуже вибагливий смак. Він слухав усе. І я робив те саме. Поп, рок, нью-вейв, панк, геві-метал. Від the Police до Journey до R.E.M. до the Clash. Я переслухав їх усіх.

Осилив усю дискографію They Might Be Giants за два тижні. Devo зайняли трохи більше часу.

Передивився на «ютубі» багато відео, де милі дівчата грали кавери вісімдесятих на укулеле. З технічної точки зору, це не було частиною мого дослідження, але в мене був серйозний «милі-зухвалі-дівчата-грають-на-гавайських-гітарах» фетиш, який не мав ні пояснення, ні виправдання.

Я запам’ятовував тексти. Дурні тексти пісень таких гуртів як Van Halen, Bon Jovi, Def Leppard і Pink Floyd.

Я продовжував.

Не спав ночами.

Ви знали, що Midnight Oil були австралійським гуртом з хітом 1987 року під назвою «Beds Are Burning»?

Я був одержимий і не міг зупинитись. Успішність у школі погіршилась. Мені було все одно.

Я прочитав кожен випуск кожного коміксу, який коли-небудь збирав Галлідей.

Я не хотів дозволяти комусь ставити під сумнів мою відданість.