Тому цілком можливо, що в одній з великих, незвіданих лісосмуг на Людусі заховався невеликий вкритий камінням пагорб, що нагадував людський череп.

Я спробував вивести мапу Людуса на екран, але не зміг. Система не дозволила, бо все ще тривав урок. Лазівка, яку я використовував для доступу до онлайн-бібліотеки школи, не працювала з програмою мап ОАЗи.

— От лайно! — вирвалося у відчаї.

Програма керування класом відфільтрувала фразу, тож ні міс Ренк, ні мої однокласники цього не почули. Але на екрані з’явилось ще одне попередження: «НЕЦЕНЗУРНА ЛЕКСИКА — ПОРУШЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ!»

Я подивився час на екрані. До кінця навчального дня залишилось рівно сімнадцять хвилин і двадцять секунд. Я сидів, зціпивши зуби і відраховуючи кожну секунду, поки мій мозок далі шалено працював.

Людус був непримітною планетою у Секторі-1. Тут не мало бути нічого крім шкіл, тож це було останнє місце, де мисливець став би шукати Мідний ключ. Це було точно останнє місце, де я став би шукати, і це тільки доводило, що тут було ідеальне місце сховку. Але чому Галлідей вирішив заховати Мідний ключ тут? Хіба що…

Він хотів, щоб його знайшов учень.

Я все ще не оговтався від наслідків цієї думки, коли нарешті продзвенів дзвінок. Решта учнів навколо мене почали виходити з кімнати або зникати з місць. Аватар міс Ренк також зник, і вже за секунду я залишився в класі сам.

Я відкрив на екрані мапу Людуса. Вона зависла переді мною у вигляді тривимірного глобуса, і я покрутив його рукою. За стандартами ОАЗи Людус був відносно невеликою планетою, близько третини розміру Місяця, з довжиною екватора рівно в одну тисячу кілометрів. Поверхню покривав один суцільний континент. Тут не було океанів, всього лиш кілька десятків великих озер, розкиданих то тут, то там. Оскільки планети ОАЗи не були справжніми, вони не повинні були підкорятись законам природи. На Людусі постійно був день, незалежно від вашого місця розташування, а небо завжди було ідеально безхмарним. Нерухоме сонце над головою було нічим іншим, як віртуальним джерелом світла, запрограмованим в уявному небі.

Шкільні кампуси виглядали на мапі як тисячі ідентичних пронумерованих прямокутників, що поцяткували поверхню планети. Вони були розділені горбистими зеленими полями, річками, гірськими хребтами та лісами. Ліси були всіх форм та розмірів, і багато з них межували зі школами. Поруч з мапою, я відкрив модуль «Tomb of Horrors». На перших сторінках була примітивна ілюстрація пагорба, що приховував гробницю. Я зробив скріншот цієї ілюстрації та помістив його в кутку екрана.

Я відчайдушно переглядав улюблені сайти з піратськими програмами, поки не знайшов висококласний плаґін розпізнавання зображень для мап ОАЗи. Завантаживши програму через Guntorrent, знадобилося ще кілька хвилин, щоб розібратися, як змусити її просканувати всю поверхню Людуса і шукати пагорб з великими чорними каменями, розташованими у формі черепа. Такий, щоб відповідав розміру, формі та вигляду на ілюстрації з модуля «Tomb of Horrors».

Приблизно через десять хвилин пошуку програма видала можливий збіг.

Затамувавши подих, я помістив зближене зображення мапи Людуса поруч з ілюстрацією з модуля «D&D». Форма пагорба та зображення черепа з каменів ідеально співпадали з ілюстрацією.

Я трохи зменшив зображення карти, потім відхилився достатньо далеко, щоб упевнитись, що північний край пагорба закінчувався кручею з піску і дрібного гравію. Точнісінько як в оригінальному модулі «Dungeons & Dragons».

У мене вирвався переможний крик, відлуння якого прокотилося порожнім класом і відбилося від стін мого сховку. Я це зробив. Я справді знайшов Гробницю жахіть!

Коли я нарешті зміг заспокоїтись, зробив кілька швидких підрахунків. Пагорб був у центрі великого лісу в формі амеби, розташованого на протилежному боці Людуса, за чотириста кілометрів від моєї школи. Якби мій аватар біг безперервно з максимальною швидкістю у п’ять кілометрів на годину, знадобилося б три дні, аби туди дістатись. Якби я міг телепортуватись, то був би там за декілька хвилин. За таку коротку відстань плата не була б дуже високою, можливо кілька сотень кредитів. На жаль, це все ще було більше, ніж я зараз мав на рахунку ОАЗи, а саме великий жирний нуль.

Я обдумував варіанти. Ейч міг би позичити гроші на дорогу, але я не хотів просити про допомогу. Якщо я не міг дістатись до гробниці самостійно, то не заслуговував дістатись туди взагалі. Крім того, довелось би брехати Ейчу про те, для чого ці гроші. А оскільки я ніколи раніше не просив у нього позику, будь-яке пояснення здавалось би підозрілим.

Згадавши Ейча, я не міг не посміхнутись. Він просто збожеволіє, коли про це дізнається. Гробниця була захована менш ніж за сімдесят кілометрів від його школи! Практично задній двір.

Ця думка викликала ідею, що змусила мене зірватись на ноги. Я вибіг з класу і побіг вниз коридором.

Я не тільки знайшов спосіб телепортуватись на іншу сторону Людуса, але й знав, як зробити так, щоб за це заплатила школа.