— Ні, я Парзіваль. Але говорю цілком серйозно.

Він опустив журнал і нахилився вперед.

— Не може бути, щоб Галлідей був фанатом «Леді-яструба». Я гарантую це.

— І які твої докази, придурку?

— У нього був смак. Це єдиний доказ, який потрібен.

— Тоді, будь ласка, поясни мені, чому в нього був цей фільм і на касеті, і на диску?

Список усіх фільмів у колекції Галлідея на момент його смерті був включений в додатки «Альманаху Анорака». Ми обидва його завчили.

— Хлопець був мільярдером! У нього були мільйони фільмів, більшість із яких він, ймовірно, ніколи навіть не дивився! У нього також були DVD «Говарда-качки» і «Крулла». Це не означає, що він любив їх, дебіле. І це вже точно не робить їх каноном.

— Це навіть не обговорюється, Гомере, — сказав я. — «Леді-яструб» — це класика вісімдесятих.

— Це чортовий відстій, ось що це! Мечі виглядають, ніби зроблені з фольги. А саундтрек епічно відстійний. Повний синтезаторів і лайна. Виконаний довбаним гуртом Alan Parsons Project! Відстійнорама! За межами відстію. Відстійний, як «Горець-2».

— Ей! — вдав, ніби кидаю в нього джойстик Intellivision. — А це вже образа! Лише акторський склад «Леді-яструба» робить фільм каноном! Рой Бетті! Ферріс Бюллер! І чувак, який грав професора Фалкена у «Військових іграх»! — Я намагався згадати ім’я актора. — Джон Вуд! Знову разом із Метью Бродеріком!

— Справжнє дно в їхній кар’єрі, — сказав він, сміючись. Він любив сперечатися про старі фільми навіть більше, ніж я. Решта мисливців у чат-кімнаті почали формувати навколо нас невеликий натовп, щоб послухати. Наші суперечки часто були непоганою розвагою.

— Ти явно накурився! — крикнув я. — Режисером «Леді-яструба» був Річард бляха Доннер! «Бовдури»? «Супермен»? Хочеш сказати, що цей хлопець відстій?

— Мені до сраки, навіть якби Спілберг був режисером. Це дівчачий фільм, замаскований під меч і магію. Мабуть, єдиний ще більш дівчачий жанровий фільм це… та бісова «Легенда». Той, кому насправді подобається «Леді-яструб» — справжнісіньке дівчисько!

Сміх із натовпу. Тепер я насправді починав злитися, адже був великим шанувальником «Легенди», і Ейч про це знав.

— О, то це я дівчисько? Це ж твій фетиш — евоки! — Я вихопив у нього з рук «Старлог» і пожбурив у плакат «Помсти джедая» на стіні. — Припускаю, ти думаєш, що глибоке знання культури евоків допоможе знайти «яйце»?

— Не починай знову про ендорців, — сказав він, погрозивши вказівним пальцем. — Я попереджав. Я тебе забаню. Клянуся.

Я знав, що це пуста погроза, тому збирався розвинути тему евоків далі, може щось про те, що він називає їх «ендорцями». Але саме тоді на сходах матеріалізувався новий аватар. Цілковитий ламер на ім’я Ай-р0к. Я застогнав. Ай-р0к і Ейч вчилися в одній школі й мали кілька уроків разом, але я досі не міг зрозуміти, чому Ейч дав йому доступ до Підвалу. Ай-р0к вважав себе елітним мисливцем, але був нічим іншим, як нестерпним позером. Так, він багато телепортувався по ОАЗі, виконуючи завдання і підвищуючи рівень аватара, але він нічого насправді не знав. І завжди розмахував великою плазмовою гвинтівкою завбільшки зі снігохід. Навіть у чат-кімнатах, де це було абсолютно безглуздо. Хлопець зовсім не мав почуття доречності.

— Ви, пісюни, знову сперечаєтесь про «Зоряні війни»? — сказав він, спустившись сходами і приєднавшись до натовпу навколо нас. — Це лайно вже настільки заїжджене, йоу.

Я повернувся до Ейча: