Ебергард Мок і секретар бургомістра, Освальд Фрейхан, поверталися в екіпажі до Зали Сторіччя з великим військовим ранцем, напханим банкнотами із зображенням Німеччини. Отримання цих грошей було дуже трудомістким завданням. Чиновники Дрезденського банку на Тауенцієнплац прибули на роботу о сьомій годині і, незважаючи на дозвіл з особистою печаткою обербургомістра Пауля Маттінга, дуже підозріло поглянули на двох молодих людей, один з яких був схожий на галантного модника і другий – на гультяя, який дуже втомився від нічного життя. Ретельно перевіривши за допомогою лупи всі довіреності, директор банку дав відповідне розпорядження касиру, який ретельно відрахував тисячу банкнот по сто марок кожна. Після нього окремо рахували Мок і Фрейхан, після чого останній підписав протокол на отримання величезної суми.

Тепер вони повільно поверталися через багатолюдне місто. Ебергард не надто поспішав і не підганяв екіпаж. Власне, тепер його хвилювало лише одне – відкласти підйом на дах Зали Сторіччя. Тому на зворотному шляху він байдуже сприйняв блокпости та затори, на відміну від Фрейхана. Його зовсім не дратував повільний темп поїздки, і він з посмішкою відповідав на ентузіазм двох явно п’яних і доброзичливих мешканців Бреслау, які прийняли цей фіакр у супроводі взводу солдатів за частину імператорського почту й закидали їх квітами.

Усю дорогу назад із банку Мок напружено думав. Йому довелося зізнатися самому собі, що всі ідеї, які приходили йому в голову, не були спрямовані на порятунок ні імператора, ні брата Шарлотти. Єдине, про що він міг думати, це те, як уникнути страху висоти. Перша думка, яка прийшла йому в голову, — добре випити кизилової настойки з пляшки, яку він купив для Вихладіла. Він добре пам"ятав, що місяць тому жах на даху його кам"яниці вразив його із значним запізненням, яке він пояснював собі сильним сп"янінням. Однак він відмовився від цієї ідеї. Побачивши відкриту пляшку, Вихладіл міг розізлитися, а будь-яка його неконтрольована поведінка була небезпечною для хлопчика.

Вахмістр зробив висновок, що знайде вихід із складної ситуації, коли вдумливо вивчить мотиви та дії викрадача. Акція за своїм злочинним умислом була геніально спланована. Жорстокий шантаж перед приїздом імператора під аплодисменти всього міста був блискучим кроком. Будь-який бургомістр, який не бажає успішно зірвати церемонію з імператором, не буде вагатися ні хвилини і заплатить будь-яку суму, аби тільки взяти ситуацію під контроль. Дуже гарною ідеєю — тут Моку зробилося холодно — було також вибрати гінця, який би доставив йому гроші. Мюльгауз мав рацію. Ніхто, хто боїться висоти, не буде прикидатися героєм, намагаючись приборкати шантажиста. Він віднесе гроші, ляже обличчям на дах і стане чекати, поки хтось його стягне.

Це все мало сенс. Але яке відношення має викрадення хлопчика, а особливо цього хлопця, до ймовірного вбивства імператора? Через деякий час він знайшов зв"язок.

Незалежно від того, чи був напад на кайзера справжньою загрозою чи блефом, думав він, слід припустити, що Бегемот якось причетний до цієї акції. Це перше припущення. А тепер друге: важливу роль у цьому плані мали зіграти як Курт Ротмандел, так і помічник і права рука Вихладіла, Клаус Браунер. Арешт Браунера здивував Бегемота, і, можливо, весь план вбивства розвалився. Вихладіл відмовився від спроби і вирішив, може, в момент п’яної бравади, трохи розбагатіти. Але чи тому він викрав дитину? Адже викрадення було спланованим, а арешт Клауса був несподіваним і для нього, і для пангерманістів!

Все повернулося на круги своя. Яке відношення до всього цього має викрадення Курта?

Вони вже перетнули Зоопарковий міст[47] і наближалися до критої колонади, через яку потрапили на Виставку Сторіччя. Мок подивився на колони та дах. А потім він відчув тремтіння паніки. Він зрозумів, що за мить його єдиним дахом буде небо.

Щоб відірватися — навіть тимчасово — від жахливого видіння підйому на вершину залу, Мок дістав листа від Хекманна, який він узяв попереднього вечора з поліцай-президії, куди зайшов по дорозі до Клари Буркерт. Він вже читав його раніше і знав, що одкровення директора сильно спізнилися. Він читав їх зараз, щоб не думати, що виходу немає, що треба туди лізти. Він дивився на ретельно написані від руки букви і не міг зібрати їх у слова й речення. У ньому волав інстинкт — дике тваринне бажання вижити. Він відчув прилив крові до голови і знав, що збирається зробити щось непередбачуване. Мок поклав листа до кишені й приготувався до раптових дій.

Коли фіакр зупинився перед входом, і Фрейхан показав охоронцеві своє посвідчення, Мок вискочив з екіпажу й пірнув у натовп. У нього було відчуття, начебто він вскочив на кукурудзяне поле. Мок проштовхувався крізь людей і швидко обходив їх зигзагом. На нього ніхто не звертав уваги. Повсюди стояли продуктові кіоски, які того дня щедро субсидувала міська влада. Люди кричали, ковтали кільця ковбасок і вливали в себе пінний напій. Діти їли солодку вату та веселилися. Гавкали собаки. Мок кілька разів озирнувся. За ним ніхто не гнався. Він зник у натовпі, наче під гладдю води.

Молодий поліцейський пригальмував лише тоді, коли Мок вже пробіг через невеличку площу з пам’ятником Діані й опинився на перехресті Рюнейхер Вег і Швойтчер Шоссе. Він хотів якомога швидше втекти звідси, треба було брати екіпаж. Їх тут було багато, але, на жаль, усі вони були зайняті. Парадокс полягав у тому, що їх орендували зовсім з іншою метою, ніж зазвичай. У них стояли люди, які вважали їх зручним майданчиком, з якого можна було бачити проїжджаючу імператорську пару. Жодні, навіть старі, дрожки не можна було дістати інакше, як за великі грощі, люди товпилися в кабінках і на сидіннях, витягаючи шиї до Звежинецького мосту.

Раптом Мок побачив один екіпаж, в якому нікого не було. Він стояв прямо біля мосту, поруч із будівлею дозорного пункту з червоної цегли. Мок швидко побіг туди і вскочив всередину до того, як кучер відреагував. А потім почув тваринний рев люті й відчув нестерпний біль у лівій гомілці. Він вискочив з будки з іншого боку і якусь мить не міг зрозуміти, що насправді сталося. Поліцейський відчув теплу кров на гомілці. У кабіні сидів великий вовкодав, опираючись потужними лапами на валізу. Він грізно гарчав на Мока й оголив величезні зуби, залиті зараз його кров’ю. Нагадування промайнуло в голові офіцера – швидко, як блискавка.

– Берт! – лагідно сказав він тварині. – Добрий пес, пильнуй!

Собака відгукнувся на своє ім"я, заворушив вухами й на мить перестав гарчати.

– Господи, що таке? – кричав кучер, притискаючи до грудей кухоль пива. – Скільки мені вас чекати? Це ще належить... — Він подивився на Мока й розгублено махнув вільною рукою. – А то ж не пан. – Він зітхнув і повернувся на підборах.

– Стій, поліція! – крикнув Мок, витягуючи зірку. – До мене негайно!