Він добре пам"ятав той день, коли було проголошено смертний вирок. Засудженим був одним із наймогутніших в світі сатрапів, і неофіційний суд складався з п"яти прихованих сутінками чоловіків.

Кожен із них сидів поза колом світла. Тому їх форми були розмитими. Маленькі настільні лампи чітко освітлювали руки з доглянутими нігтями, застібнуті на запонки манжети білих сорочок, аркуші паперу, вкриті машинописним текстом, набитим через копіювальний папір, і дві великі попільнички з сигаретами та сигарами, що диміли. Двоє чоловіків сиділи вздовж обох довгих боків столу для нарад, вкритого зеленим сукном. У верхній частині столу - тільки один. Його великі вузлуваті пальці тарабанили по столу — дуже повільно, у рівному ритмі. На золотому персні Американської військово-морської академії спалахнуло електричне світло. Його власник головував на цій зустрічі.

Шостий чоловік сидів у кутку кабінету, подалі від інших. Перед ним не було столу, лише оніксова урна ​​на довгій залізній ніжці. Він обтрушував попіл і намагався зрозуміти кожне слово, що падало зі столу. Це було непросто, хоча він слухав англійські діалоги по кілька годин на день. Але вимова, яку він чув щодня протягом року вивчення англійської, була оксфордською — бездоганною, трохи претензійною та розтягнутою на високих тонах. Однак сьогодні звучання слів було спотворено типовим американським бульканням. Тому він насилу вловлював ідіоми і розділяв у своїй свідомості односкладові слова, які зливалися між собою в бурхливому потоці висловлювання. Сильно зосередившись, він провів пальцями по скронях, наче хотів натягнути шкіру на лобі над головою. Він відчував, як напружуються шрами на його обличчі, і вони до болю нагадували йому той день наприкінці війни, коли в Гамбурзі до його щік прилип розпечений рубероїд, знесений вибухом бомби з даху.

Однак неприємні спогади йому тепер були байдужі. Найважливішим було те, що, незважаючи на бравурний середньозахідний акцент, він розумів майже все. І те, що він почув, було надзвичайно важливим, вартим не лише легкого болю в обличчі, але навіть найвищих пожертв.

– Тобі, мабуть, цікаво, Джеррі, коли настане цей особливий день. - Голова зборів подивився на одного з чоловіків, що сиділи за столом. - Ми ще точно не знаємо. Це обов’язково буде наступного року: навесні чи влітку. На відміну від терміну, місце нам добре відоме.

Він посунув скріплені скріпками пачки фотографій по столу. Кожен із чотирьох комплектыв дістався своєму адресату.

Чоловіки повільно розглядали фотографії. Усі вони демонстрували гігантську круглу будівлю. Її купол, підтримуваний чотирма опорами, складався з кількох кілець, з"єднаних великою кількістю бетонних ребер, діаметр яких зменшувався до вершини, що робило його чимось схожим на багатоповерховий торт. В схожих на печеру внутрішніх частинах будівлі можна було побачити яскрав освітлену сцену, де відбувалося якесь театральне дійство. Люди товпилися навколо неї, створюючи густу чорну масу, де-не-де стирчали білі плями. На одному зі знімків, сильно збільшених, ці плями перетворилися на літні капелюшки для дам і на чоловіків.

Ті, що сиділи за столом із цікавістю розглядали фотографії. Лише один із них швиденько перегортав їх, ніби просто перевіряв, чи збігається їх число.

– Ти скажеш щось про це, Білл? - голова зборів звернувся до нього.

— Вже кажу, — тихо пробурмотів запитаний, поставив на стіл тиснений шкіряний портфель і вийняв з нього нотатки. – Так ось, ця будівля називається Народна Зала, і стоїть вона у польському місті Вроцлав, яке два роки тому було німецьким і називалося Бреслау. І ця зала була тоді не "народною", а "столітньою". Наступного року там буде організований великий пропагандистський захід і виставка, на яку запрошені комуністичні інтелектуали Європи на чолі з Пабло Пікассо. Усі мають закликати до миру у світі та критикувати американський імперіалізм. Там обов"язково співатимуть вихваляння дядечкові Джо, і було б дивно, якби...

- Якби там не було дядечка Джо - закінчив за нього господар.

- Так. Будівлю ввели в експлуатацію в тисяча дев"ятсот тринадцятому році і збудували блискавично, протягом дев"ятнадцяти місяців, рахуючи з дня заливки фундаменту. Як видно на фото, це бетонна споруда з грубими стінами, на яких збереглися навіть відбитки дощок. Вона велика і схожа на римський Пантеон, який є на фото номер два...

– Вона теж мала храмовий характер? — перебив його один із чоловіків. — Як Пантеон?

– Його сакральний характер неочевидний. Стіни кімнати, покриті спеціальною плиткою, вбирали голос референта. – Дехто вважає, що це масонський чи теософський храм, на кшталт святині на честь Гете, яким є незвичайний – на думку декого – винятково огидний Гетеанум в швейцарськім Дорнаху, що на фото номер три.

Запала тиша. Тепер усі навколо столу дивилися на дивовижну швейцарську будівлю, спроектовану відомим містиком Рудольфом Штайнером. Було в ній щось таємниче. Коли було зроблено цю фотографію, промені сонця, що сходить, оточували її ззаду незвичайним ореолом.

– Так само виглядає і ця вроцлавська брила, коли ми дивимося на неї на світанку спереду, – автор рапорту постукав нігтем по наступній фотографії. – Гетеанум і Народна Зала були побудовані так, що їхні входи були із заходу, а сцени – зі сходу. Це типова вісь схід-захід, як у середньовічних храмах. Вхід із заходу, вівтар зі сходу. Ex oriente lux[1]. Вроцлавська зала, освітлена сонцем, що сходить, справляє таке ж надприродне, сильне враження, як і храм Гете.