– Вона справді надзвичайна. – Голова зборів провів рукою по темно-синьому рукаву, на якому вище чотирьох золотих смуг — однієї широкої й трьох вужчих — була вишита зірка. – Її сила виразу викликає занепокоєння навіть серед польських комуністів. Нещодавно на таємній нараді у Варшаві було прийнято своєрідне рішення звести перед ним 100-метровий сталевий шпиль. Його доручили спроектувати відомому архітектору, професору Станіславу Хемпелю. Наш агент, який проник в органи влади Варшави, включно з Бюро Відбудови Столиці, де працює Хемпель, дістався до цього доручення. Ось як у ньому пояснювалася необхідність спорудження сталевого об’єкта, – він одягнув окуляри і почав читати: – "Щоб цей шпиль, цей символ нової Польщі, що піднімається до неба, візуально розрізав пам’ятник германської пихи навпіл і позбавив бетонну брилу її таємничої та зловісної сили. Щоб кожен, хто підходитиме до Народної Зали з переду, перш за все побачив, як польська голка розколює німецького велетня з ніг до голови".
Запала тиша. Зібрані почали втрачати терпіння. Це були люди дії, і розповіді про таємні сили на роздоріжжях та про потужну енергію чакр викликали в них помірний ентузіазм. Голова подав референтові звіт польського агента і глянув на людей за столом.
– Поляки розіб’ють цю будівлю символічно, – забарабанив він пальцями по стільниці, – а ми розіб’ємо в одному місці, але буквально. Ми поховаємо під купами бетону не тільки кількох сталінських корисних ідіотів, а й самого Сталіна... А як ми це зробимо? Про це нам розповість таємничий джентльмен, який тут з нами і який надзвичайно багато палить.
Погляд голови помандрував у куток кімнати. На чоловіка зі шрамами на обличчі звернули увагу й інші четверо учасників зустрічі. Викликаний загасив цигарку й важко підвівся. Він увійшов у смугу світла, а потім сів на чолі столу навпроти шефа. Допитливі погляди повисли на його квадратній щелепі, на вкритих шрамами щоках і густому сивуватому волоссі, укладеному легкими хвилями. Чоловік був масивний, широкий у плечах і офіційно одягнений – у смокінгу бездоганного крою та при краватці.
– Дозвольте представити вам агента, який працює на нас два роки, – сказав голова зустрічі. – Це людина, яка знає все про Народну Залу.
- Я б віддав перевагу терміну "Зала Сторіччя", — запротестував чоловік із сильним німецьким акцентом.
Він хотів ще щось додати, але голос застряг у горлі. Пам"ять відмовилася йому коритися. Йому забракло англійського слова. Коли він думав про нього, а нетерплячі погляди підштовхували його, пам"ять наводнили спогади, викликані, ймовірно, лестощами, нібито він "все знає". Дійсно, ані Зала Сторіччя, ані місто, де він був побудований тридцять чотири роки тому, не мали від нього жодних секретів. Він прожив у Вроцлаві рівно сорок років, поки його не перетворили на руїни ракетами, що запускалися так званими "сталінськими органами". Мешкав він у кількох різних районах, у різних квартирах. Він знав практично всі їхні різновиди: від горищ, що гниють від вологи, через будинки в маленьких фруктових садах до чудових багатокімнатних квартир, повних вишуканих зручностей, таких як ліфт, що доставляє їжу, ванни з позолоченими кранами чи порцелянові біде. У жалюгідних кімнатах — будучи студентом — він фантазував про наукову кар’єру, у трохи кращих кімнатах — святкував своє чергове поліцейське підвищення, а найчастіше вдавався до розпусти та пияцтва. У темних лігвах, коли він лежав поруч із повіями, він мріяв про сімейне та подружнє життя, а в його пізніших квартирах два його шлюби розквітли любов’ю, щоб потім згнити у відчаї та розчаруванні.
Вулиці Вроцлава також були свідками його тріумфів і падінь. По притонах про нього говорили з презирством чи страхом, ніколи не байдуже; на нелегальних винокурнях і в таємних клубах для збоченців були встановлені сторожі, щоб заздалегідь попередити його завсідників, з якими він поводився безжально і жорстоко. Бандити не ставали йому на шляху, а повії закликали до себе ще здалеку. Його всі знали. Він керував кримінальною поліцією у Вроцлаві, який згодом один божевільний перетворив на фортецю, а інший розтоптав і спалив живим вогнем.
Різкий голос призвав його до тями:
– Полковнику, ви ще з нами чи ваші думки зовсім відлетіли?
– Це дуже довга історія, панове. – Сивуватий чоловік відігнав образи минулих літ. – А у нас, мабуть, не так багато часу…
– Щоб пояснити нам, як закласти бомбу, яка обрушить цей бункер із ребрами динозавра на голову Сталіну, - один із чоловіків подивився на годинник, - ви мусите розповідати довгі історії?
Голова зборів випростався, обійшов стіл і став позаду агента, поклав руку йому на плече. Перстень-печатка з написом
— У нас є час, — він докірливим поглядом глянув на свого нетерплячого товариша по службі, — говоріть, полковнику, скільки завгодно. Будь ласка, не пропускайте жодних деталей. Вам ніхто не завадить, а потім мій шофер відвезе вас до приміщення, де я підготував для вас подарунок на день народження.
Він схилився до мешканця Вроцлава в минулому і прошепотів ламаною німецькою:
– Вона блондинка і чекатиме вас до ранку.
Іменинник широко посміхнувся і почав говорити.
– Все почалося під час будівництва Зали Сторіччя. Був теплий травневий вечір тисяча дев"ятсот дванадцятого року, рівно за рік до урочистого відкриття залу...
Слухали його зосереджено, а час летів. Подумки вони перебралися до не відомого їм міста, яке виділяє важкий запах бузку і вологи від великої ріки, чотирьох її приток і безлічі водотоків і струмків. Історія була настільки переконливою, що вони повернулися в минуле і на мить забули, що сьогодні був вісімнадцятий день вересня 1947 року, і вони знаходилися у Вашингтоні. Вони не пам"ятали, що кількома годинами раніше був прийнятий Закон про національну безпеку. Відповідно до нього було створено Раду Національної Безпеки та Центральне Розвідувальне Управління. В темній кімнаті знаходилися її шеф адмірал Роско Хілленкеттер і четверо його найближчих соратників.
Шостий учасник зустрічі, колишній німецький поліцейський, а нині офіцер американської розвідки, цього дня святкував свій шістдесят четвертий день народження. Він мав намір провести його в обіймах продажної жінки.