Книги

Книжкова обитель

22
18
20
22
24
26
28
30

Брат Луї і далі стискає губи, коли бачить, як я сідаю до свого столу, щоб узятися за перо, і я достеменно не знаю, чи це знак того, що він незадоволений моєю присутністю у скрипторії, а чи він вважає, що книжка, переписуванням якої я займаюся, не варта того, щоб її копіювали. До того ж правда, що в нього нема вибору і що його несхвального ставлення, без сумніву досить великого, достатньо, щоб огудити нас обох, книжку і мене.

Проте видається, брат Луї звик, що я працюю поряд із ним. Цього ранку він потішив мене однією сторінкою з книжки, на якій було зображено двох тварин із тілами коней і в кожної на лобі по одному рогу, які, як видно, протистояли один одному.

— Я й гадки не мав, що єдинороги билися, — сказав я.

Брат Луї поглянув на мене із сумішшю зневаги і жалю.

— Це не єдинороги, — відказав він, наче йшлося про щось цілком збагненне, — а однороги, масивніші і войовничіші.

А й справді, у тварин була розвинутіша грудна частина, ніж та, що ми зазвичай бачимо в єдинорогів. Та все ж, як він може їх розрізнити? Коли я спитав його про це, зневага зникла з його погляду, залишився тільки жаль:

— Там написано.

На сторінках книжки були зображення усієї сотвореної звірини і не лише: ласки, кити, василіски, кентаври, тхори, каладріуси. Іноді мені здавалося, що я впізнаю тварину чи птаха, брат Луї мене зразу ж виправляв, якщо я помилявся.

Я зупинився на грандіозному зображенні десятків птахів різного розміру й забарвлення, що зібралися біля джерела. Серед зображених із багатьма деталями один із найбільших тримав у дзьобі щось у формі півкола. Брат Луї, коли побачив, що я його розглядаю, повідомив:

— То страус.

— Де це написано? — запитав я цього разу, бо не бачив жодної літери ні на цій сторінці, ані на сусідній.

— Цього не написано. Та в дзьобі він тримає підкову коня. — І, побачивши мій розгублений вигляд, він пояснив: — У страуса, це всім відомо, свинцевий шлунок, і він може ковтати що завгодно, тому його й малюють найчастіше з кінською підковою у дзьобі.

Я підвів очі, замислився. Тобто щоб чути книжки, недостатньо вміти розшифрувати букви, потрібно ще вміти читати те, що ненаписане.

* * *

Цього ранку брат Луї запропонував мені буквицю зі старого твору під назвою «Moralla in Job», вказуючи на її особливості.

— Тогочасні монахи мали поважати священні тексти, — прошипів він. — Не те, що нині, коли будь-хто вважає себе копіїстом, міські майстерні переповнені поганими художниками, які влаштовують комедію там, де мають читати Святе Письмо.

Мабуть брат Луї не усвідомлював, що я — один із тих художників, або ж йому було байдуже, чи образить він мене цим.

— Отакі ось винайшли тут, на Горі, коли книжки ще були книжками, а не строкатими розмальовками, — сказав він мені, перш ніж показати велику гарну Р, майже на всю висоту сторінки.

Я дивився на ту Р і не йняв віри.

— Монахи створили свій власний алфавіт?

Він ледве усміхнувся.