Услід за Робертом я зайшов у служницьку, де зібрались малі прочани, які метушливо роздягалися. Дехто вже розпростерся на землі, інші хрустіли куснями хліба, які їм принесли в глибоких кошиках. Було чутно, як вони бубонять багатьма мовами, які іноді змішувалися. Роберт звернувся до одного зі старших хлопчаків, який стояв неподалік, цибатого і тонкого, з коричневим чубом, якому могло бути років дванадцять.

— Ти тут за начальство? — запитав він його нормандським діалектом.

— У нас немає начальства, — відказав хлопчина.

— Дуже добре. Хто йшов першим? — знову спитав Роберт.

Хлопчина показав у гущавину натовпу на іншого хлопчака років восьми, рудого як лисиця, який був зайнятий тим, що розпаковував свої нехитрі пожитки. Прокладаючи шлях між дітьми, ми наблизились до нього.

— Як тебе звати, — запитав Роберт лагідно. Хлопчисько підвів голову, та нічого не відповів. У нього були яскраво-­зелені очі, обрамлені рудими віями, і серйозний погляд. Вони здавалися майже водянистими. У нього були червоні губи, і щоки всіяні ластовинням.

— Ти звідки? — спробував довідатися я.

Знову мовчання.

Я дивився в обличчя хлопцеві, і мені спало на думку, що він може бути глухим. Я проказав голосніше, артикулюючи якомога краще:

— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Хлопчина підвів очі до неба і пробуркотів щось таке, чого ми не зрозуміли. Та Роберт розпізнав слова пісні: то була німецька. Він повернувся до старшого хлопця і сказав йому підійти перекладати.

— Перепрошую, пане абате, та я не можу.

— І чому ж?

— Я не володію німецькою, пане.

— Гаразд. А як щодо інших, є ж ті, хто її розуміє, чи не так?

— О, так, багато хто.

— Дуже добре, тоді приведи мені когось, хто зможе виконувати обов’язки перекладача.

— Але ж...

— Що?