Натовп пастушків втягувався в Царські ворота довгою безформною вервечкою і увійшов у село на схилі. Вони почали підійматися до абатства узвозом Ґран Деґре, Великим Ухилом, мовчазні, рішучі. Їхні легкі кроки шурхотіли по гравію, нагадуючи дощ.
Услід за Робертом я зайшов у служницьку, де зібрались малі прочани, які метушливо роздягалися. Дехто вже розпростерся на землі, інші хрустіли куснями хліба, які їм принесли в глибоких кошиках. Було чутно, як вони бубонять багатьма мовами, які іноді змішувалися. Роберт звернувся до одного зі старших хлопчаків, який стояв неподалік, цибатого і тонкого, з коричневим чубом, якому могло бути років дванадцять.
— Ти тут за начальство? — запитав він його нормандським діалектом.
— У нас немає начальства, — відказав хлопчина.
— Дуже добре. Хто йшов першим? — знову спитав Роберт.
Хлопчина показав у гущавину натовпу на іншого хлопчака років восьми, рудого як лисиця, який був зайнятий тим, що розпаковував свої нехитрі пожитки. Прокладаючи шлях між дітьми, ми наблизились до нього.
— Як тебе звати, — запитав Роберт лагідно. Хлопчисько підвів голову, та нічого не відповів. У нього були яскраво-зелені очі, обрамлені рудими віями, і серйозний погляд. Вони здавалися майже водянистими. У нього були червоні губи, і щоки всіяні ластовинням.
— Ти звідки? — спробував довідатися я.
Знову мовчання.
Я дивився в обличчя хлопцеві, і мені спало на думку, що він може бути глухим. Я проказав голосніше, артикулюючи якомога краще:
— Ти чуєш, що я тобі кажу?
Хлопчина підвів очі до неба і пробуркотів щось таке, чого ми не зрозуміли. Та Роберт розпізнав слова пісні: то була німецька. Він повернувся до старшого хлопця і сказав йому підійти перекладати.
— Перепрошую, пане абате, та я не можу.
— І чому ж?
— Я не володію німецькою, пане.
— Гаразд. А як щодо інших, є ж ті, хто її розуміє, чи не так?
— О, так, багато хто.
— Дуже добре, тоді приведи мені когось, хто зможе виконувати обов’язки перекладача.
— Але ж...
— Що?