— Безсумнівно, це ви порадили йому отой план? — запитав брат Адельф, щоб зробити йому приємність.

Впадало в око, що вікарію не хочеться ні підтверджувати, ані спростовувати твердження, тому він обмежився посмішкою. Брат Луї, який сидів поряд, напружився, а Роберта ця дискусія майже веселила.

— Ще ніколи, — продовжив Адельф, — я не бачив саду, який би так точно слідував бездоганним приписам абатства Сент-Ґалл, хоча, звісно, і в мініатюрі. Усе ж їх не так багато, тих, кому вдається відтворити його з розумом, більшість задовольняється тим, що наслідує задум, часто небездоганно, на жаль, бо не вважають за потрібне прикрашати його знахідками своєї віри.

Натомість вікарій вигукнув:

— Сент-Ґалл, ось абатство, яке має подобатися Господу! Багато моїх братів уже навідалися туди, а я, той, хто говорить до вас, саме туди збираюся.

Коли він вимовляв ці слова, у його голосі чулася злоба, яку він намагався видати за захоплення, — чому ця приписана краса не його власна, на славу Господа?

Він мені здався одним із тих чоловіків, у кого успіх інших, навіть випадковий, викликає невідворотне відчуття власної поразки. Незрозуміла вправність брата Клемента мала би принести йому задоволення, навіть викликати гордість, а він відчував радше приниження. Він довго пережовував горох і квасолю з нового врожаю, успішне вирощування яких ніяк не залежало від нього, а потім запив склянкою вина, щоб прогнати їхній смак.

Він мав поїхати завтра і повернеться тільки за шість місяців, на Різдво.