— А що ви хочете від мене почути?
— Настане завтра, і ми вже не побачимося. Чи ви хоч трішки сумуватимете?
Ноги в мене підігнулися, і щоб якось втриматися, я повернувся до неї спиною і підійшов до вікна. У будинках з іншого боку вулиці було темно. На небі роїлися зорі. Я чув, як вона рухає пензлі і фарби на моєму столі. Коли я знову повернувся, вона тримала в руці вуглину.
— Я теж хочу зробити ваш портрет, — сказала вона.
Я запалив свічку, знайшов аркуш і простягнув їй.
Вона сіла на підлогу і попросила мене зробити те саме. Потім, тримаючи вуглину, вона довго мене розглядала.
А далі, замість того, щоб провести кінчиком вуглини по аркушу, вона наблизилася до мене і легенько провела по дугах брів, по переніссю, обвела щоки і вигин підборіддя, поки не намалювала маску ночі на моєму обличчі. Великим пальцем вона стерла лінії в кутиках мого рота, а тоді палець змінили її губи.
Роздягалися ми повільно, в тиші, здивовані, відкривали один одного. Її талія — як у піскового годинника, шовковиста шкіра, мушка під лівою груддю, там, де серце. Ми опустилися, сплутуючи кінцівки, на ковдру, на якій я проводив ночі, мріючи про неї. Після того, як ми підвелися в час, коли згасають зорі, наші тіла залишилися вималюваними у складках простирадл.
По одруженні вона багато разів на тиждень знаходила можливості навідати мене. Вона приходила сміючись, розчервоніла, задихана, вмощувалася біля мене, як пташка, і розповідала, до яких хитрощів вдалася, щоб пояснити свою відсутність: вона має навідати тітку, нужденну сім’ю, хвору подругу, вона йшла на ринок, до торговців тканиною, на месу. Останнє не було власне вигадкою, бо приходила вона до мене в церкву Святої Анни, де я кілька місяців тому погодився переробити хресну дорогу.
Вона сідала поруч, в порожньому нефі, дивилася, як я працюю, і розказувала про своє життя дружини можновладця, яке її розважало, наче вона грала роль у містерії. Я знав, що її чоловік багатий, наївний і гордий. Я не хотів знати про нього більше, бо волів, щоб він залишався тінню на межі моєї свідомості, так, як іноді краєм ока сприймається якась форма, але неможливо визначити, що то таке. Зокрема мені не хотілося уявляти, що вона могла робити з ним те ж саме, що продовжувала робити зі мною, і навіть, хай Господь нам вибачає, у цій церкві.
Днів із десять я її вже не бачив, коли вона з’явилася вранці, ще схвильованіша, ніж завжди.
— Я змогла втекти від цілого сонму кузин — моїх і мого чоловіка, — які гостюють у нас уже кілька днів. Я пішла з ними за компанію, коли вони подалися купувати мережива. Це так їх збудило: мине десь година, перш ніж вони усвідомлять, що мене немає.
Вона поклала голову на моє плече, рука на моєму дублеті. Ми обоє стояли обличчям до Господа нашого, який зігнувся під хрестом, більшим за нього. Впустивши пензля і фарби, я обхопив її. Вона пахла простором і сонцем.
— А що ти робиш, коли мене немає? — спитала вона.
— Працюю.
— А коли не працюєш?
— Сплю.
— А коли не спиш?
— Чекаю на тебе.
І це правда. Моє життя минало у своєрідному вічному очікуванні, та це мене не лякало. Я чекав на неї, як чекають на літо, знаючи, що воно настане і буде погожим.