— Він іще незавершений. Можливо, за кілька тижнів. Мені потрібно зустрітися з нею ще багато разів. Я ще ніколи не зустрічав когось із такою білою шкірою, кольору лілії і троянди.
— Так?
— І губи як кіновар.
Вона дивилася на мене здивовано. Я продовжив, не в змозі зупинитися, відчуваючи злу радість, коли бачив, як її рисами розтікається стурбованість.
— Очі сині, як море, точений профіль.
Анна різко підвелася, я втримав її, щоб поцілувати жорсткіше, ніж звичайно. Вона на мить напружилася, перш ніж повернути мені мій поцілунок, і побігла в бурю.
Вона померла менше ніж за тиждень, від лихоманки, і ніхто, звісно, мене не сповістив. Я продовжував думати про неї, як про живу протягом цілих двох днів, і ці два дні були для мене тортурами. Гадаю, якби мені повідомили одразу, я рушив би шляхом тіней разом із нею. Двічі сходило Сонце, двічі колиска Місяця з’являлася на небі, в мене не залишилося жодного шансу наздогнати її.
Коли повернувся додому, то взяв резеду, марену, сажу, і все разом кинув у вогонь під незворушним поглядом нічного портрета. Пензлі і дошки, які я якраз готував, подалися своєю чергою годувати полум’я. Я жбурнув би у топку й стілець зі столом, якби отвір був достатньо великим. Та жодного вогню не було достатньо. Її портрет я притиснув до грудей. Дерево було холодним і твердим. Це не було вже нею, просто каміння, раковини, коріння і кістки, змелені на порох і змішані з яєчним жовтком, нанесені на те, що колись було деревом, — у вогонь.
Цього дня світло зникло. День став ніччю, а ніч — попелом.
Спочатку було шаленство без слів, виття за нею, і я таким і залишався, відкритий рот, німий, мов риба, яку витягли з води. А потім навалилася печаль, яку час від часу змінював ступор, що почасти дарував полегшення. Лють з’являлася в найнесподіваніших ситуаціях. Якось, коли я їв на вулиці шматок хліба, за мною пішов пес, і з таким поважним виглядом. Я хотів відігнати його і махнув рукою, та тварина не відставала, його брудна морда націлилася на кусень.
Удар ногою був таким раптовим, що я навіть не зогледівся. Пес відійшов, у його погляді було таке здивування, що моє серце не могло його витримати.
Я втік зі своєї майстерні, від свого ліжка, від усього того, що ділив із нею і що тільки підкреслювало, що її вже немає. Я шукав місця і створінь, які не нагадували б про неї і які з-за цього були б віддаленими і від мене. Годинами я навмання ходив вулицями, на схилі дня заходив до якогось шинку і пив доти, доки вже не міг триматися прямо. Я здавався на милість сну там, де він хотів мене взяти, сидячи на стільці, скрученим у кутку біля дверей, або ж падав в обійми тонкоруких повій. За кілька годин я підхоплювався і знову квапився, наче за мною ганявся привид.
Попри всю свою мудрість, свої знання грецької й латини, Роберт не може цього зрозуміти. Йому ніколи не хотілося померти, бо він когось втратив, тим паче йому не зрозуміло, що можна хотіти жити заради жінки. Його обидва брати одружені, та, як я знаю, завжди про своїх дружин відгукувалися стримано, більше розказували, що діється навколо, ділилися новинами про врожай і дітей. Він точно ніколи не бачив, як вони цілують отих своїх дружин, тих розжирілих червонощоких матрон, які зрослися із власними спідницями, бо воно видалося б йому таким же недоречним, як і відчувати ніжність до домашньої худоби.
Роберт зізнався мені, що в юності читав кілька лицарських романів, опісля яких схлипував від задоволення. Та нерозказані в них любовні історії сповнювали його серце бажанням зробити те ж саме, — тобто одного дня теж написати книжку. Тоді він дійшов висновку, що люди, навіть подібні з вигляду, не обов’язково зроблені однаково, як і будь-які інші схожі об’єкти іноді містять різну істину, коли один каже правду, а інший бреше. Два однаково червоні яблука, в одному — запашний м’якуш, а в іншому — скручений черв’як у гнилизні. Тому не варто довіряти зовнішності.
Коли ми про це говорили, Роберт якось сказав мені:
— Є люди, в яких замість серця камінь, я знаю таких і тримаюся від них на відстані. А є такі, в кого серце замість мозку, що геть не ліпше.
Сьогодні зранку, на службі, я спостерігав за монахами і намагався вгадати, кому потрібна ця отрута, яка одночасно й ліки. Роблячи портрети тих і тих, я часто мав нагоду переконатися: якщо птахи не схожі ні на що, окрім як на себе самих, то, якщо придивитися за певного освітлення, більшість людей схожі на птахів. Своїм орлиним носом і впалими очницями — брат Луї скидається на канюка чи осоїда. У нього біле волосся навколо тонзури, але пружна хода, і спину він тримає прямо. Під капюшонами у заповненій сутінками церкві були серед інших куріпка (брат Тома, опецькуватий, з короткими членами, гаркавий), два ворони (брати Колен і Максиміліан, з суворими мінами, схожі між собою, як справжні брати), фазан (високий і опасистий брат Аларіш, здається, він постійно надутий від усвідомлення своєї значимості), горобець, чайка, чапля. А Роберт? Я занадто добре знаю його, щоб у його рисах бачити когось іншого, окрім дитини, якою він і був, — занадто гарного чи занадто поганого.
Уже кілька днів за столом абата брат Адельф без упину нахвалював сад. Вікарій, не дуже схильний полемізувати на такі приземлені теми, докладав зусиль, щоб видаватися зацікавленим.
— Ми дуже задоволені, — сказав він, наче сам уставав на світанку, щоб занурити свої долоні в землю. — Нам вистачає овочів не тільки, щоб годувати братів, надлишки ми можемо ще й селянам продавати.
Здавалося, саме тоді він зрозумів, що це правда: брат Клемент, який ледве вміє читати і тому йому важко слідкувати за службою, добуває їжу для всіх і гроші для абатства. Навіть найменші створіння можуть бути корисними. Він був задоволений.