— Тому що ти усе це любиш.
А далі, тому що любила слова більше, ніж речі, вона взялася перейменовувати кольори, у тій послідовності, як вони з’являлися на моїй палітрі. Її улюбленими були
Відтоді я оточений лише сірим, і ця сірість не має назви.
Усьому, що я знаю про слова, мене навчила Анна. Вона їх колекціонувала, деякі за їхнє звучання, а інші — за їхнє значення, як ми збираємо камінчики, іноді за їхній колір, а іноді тому, що вони наче оксамитні на дотик.
Більшою частиною слів, які я знаю і в змозі ними хоч якось називати світ довкола себе, я зобов’язаний їй. Я ніколи не ходив до школи, і мене ніколи не вважали здатним підтримувати хоч якусь серйозну розмову. Та Анна, коли читала мені, не просто розповідала історію за допомогою слів, вона розказувала історію самих слів, наче вони були героями казки, звідки вони прийшли, як змінюються, хто їхня родина, як вони дійшли туди, де вона їх знайшла. Ці нові слова — мені подобалося їх повторяти. Ще й зараз, коли одне з них потрапляє мені на вуста, виникає відчуття, що я її відшукав.
Кілька разів Анна цікавилася, чи хочу я навчитися читати. Я відказував ні: я не такий освічений, я занадто лінивий. Та насправді я хотів, щоб слова залишалися у неї, щоб не позбавляти себе задоволення, яке я відчував, коли вона давала їх мені.
Пообідньої пори ми спалили у печі два полінця, але мені таки зводило пальці від холоду. Час від часу я підводився, щоб трішки пройтися, стукав ногою об ногу і поплескував долонями, хекав на долоні, які простягав до полум’я, аж поки їх не починало пощипувати, після чого повертався на своє місце. Нас було тільки троє — тих, хто працював у цю холоднечу. Брат Давид, який прибув кілька місяців тому з абатства Поблет, що в країні іспанців, робив нотатки з тим, щоб здійснити переклад, який йому там доручили виконати. Брат Колен же займався переписуванням твору такого древнього, що він ледве не розсипався на пил, коли брат учергове перегорнув сторінку. Відтоді він заквапився, і букви, які виписував на пергаменті, були не такими правильними.
Брат Луї сидів на певній відстані, біля шафи, в якій знаходилися фоліанти і ключ від якої мав лише він, а ще Роберт. Не знаю, чи правильно тримати твори в кімнаті, в якій ми працюємо, та іноді я ніяковію лише від думки, що вони там стоять. Як у склепі, коли знаходишся в оточенні черепів, у мене враження, що за мною спостерігають.
Роберт навідався поцікавитися, як просувається моя робота, і я скористався нагодою, щоб поставити запитання, яке мене тривожить упродовж певного часу і якого я не можу достеменно означити.
— Якось ти сказав, що цей текст Аристарха Самоського не містить нічого важливого про світ, але багато чого про нас... — почав я.
— Я сказав геть інакше.
— Але ж...
— Я сказав, що той факт, що не можна сказати, чи містить він правду, чи брехню, свідчить мало про нього і багато про нас. Свіча не освітлює лише саму себе: вона підкреслює те, що знаходиться біля неї.
— Дуже добре, — продовжив я, налаштований довідатися у нього відповіді на запитання, які сформувалися у моїй голові впродовж усіх тих годин, коли я займався переписуванням творів. — Що ж бо з тією іншою книжкою, що ти показував вікарію Тібо, отією, у якій ідеться про фальшиву прощу Шарлеманя?
У Роберта була та посмішка, яка з’являється щоразу, коли він збирається відповісти на запитання іншим запитанням.
— Як ти можеш стверджувати, що йдеться не про справжню прощу фальшивого Шарлеманя? — спитав він.
— Ото ж бо, що не знаю. Оця книжка, яка навіть не претендує на правдивість, чого вона може навчити нас про світ чи про нас?
Роберт помовчав хвилинку, а потім сказав:
— Про світ як такий, можливо, і небагато. А от про нас... У ній ідеться про одну надзвичайно важливу
Роберт мав рацію, якби від цього залежало моє життя, я не зміг би сказати, що бракувало в його списку знарядь, як реальних, так і божественних. Він відвів погляд, і я подумав, що він і сам не знає відповіді або ж мені її не скаже. І цієї миті він видихнув: