Коли писала цю фразу, то помилково написала спочатку
Слово
Про мову роман кажуть, що вона «природна», що наводить на думку про вживану деким мову академічну. Тобто були мови принесені ззовні (грецька, латина за Божим приписом) й інша, внутрішня, яку непотрібно було вчити. Мови, спущені з небес, і мова, яка походить від землі —
При цьому роман як літературна форма існує лише з XVI століття. Він народився одночасно з Дон Кіхотом. Він міг би тоді ж і померти, і ми не так багато і втратили б, бо такий цей перший роман повний і досконалий. Проте, дивним чином, у цьому першому романі міститься своєрідний міз-ан-абім, оповідання в оповіданні, тому що там ідеться про пригоди старого чоловіка з Ламанчі, який з головою, набитою героїчними подвигами, від надмірного читання лицарських оповідок, зрештою, сам себе уявляє лицарем. Він натягає на голову поржавілого шолома, сідлає сухоребру шкапу і заради блудниці їде воювати з вітряками. Це історія про чоловіка, який повірив у те, про що читав у книжках.
Сервантес і Шекспір ніколи не зустрічалися, але обидва померли 23 квітня 1616 року. Тому 23 квітня вирішили проголосити Міжнародним днем книжки. При цьому забули, що на початку XVI століття Іспанія вже ввела григоріанський календар, а Англія все ще жила за юліанським. Обидва великі письменники, які ніколи не бачилися, дійсно померли одного і того самого числа, але з різницею в тринадцять днів. Це можна було б назвати труднощами перекладу.
Я довго намагалася зрозуміти, чому Монт-Сент-Мішель справив на мене таке сильне враження. Звісно, він прекрасний, неповторний, грандіозний, та чому відкриття його поєдналося в мені з необхідністю, а точніше, можливістю писати? (Саме під час першого приїзду сюди на кишенькові гроші я придбала свого першого записника, сторінки якого заходилася натхненно заповнювати.) Такою я була, коли вперше навідалася до країни книжок. Вона існувала. І я могла там жити.
Я могла б роками досліджувати кілька вуличок у Монт-Сент-Мішель і навіть наблизитися до розуміння таємниці наріжного каменя. Можливо, рішення криється ось тут: знайти той наріжний камінь, розколоти його, щоб заглянути в нього, аж до початку віків. В очікуванні, люди тисячу років тому вирізьбили в граніті мереживо, щоб піднятися до Бога. Інші прийшли до підніжжя храму, щоб будувати своє село, ростити дітей, ховати мерців.
Мені здається, що це місце волає до мене щось, чого я не розумію. Або я жила тут в минулому житті, або ж ще житиму в майбутньому, чи ж бо я маю стати черницею і жити тут ще в цьому, а може була копіїстом, прочанином, конем, який галопує повільніше, ніж хвиля, самітником, збирачем молюсків, просоленим моряком, Матінкою Пулар, єпископом з діркою в черепі, архангелом чи прив’язаним до стовпа биком, — хтозна.
У XV столітті монахами ставали з інших причин, ніж вступають до ордену сьогодні. За тих часів таке рішення мало соціальне, культурне, економічне і політичне підґрунтя, натомість сьогодні воно ґрунтується найпередніше на особистому виборі. Тобто молодші сини в родинах, які знали, що не отримають спадку і чиї старші брати взяли до рук зброю, щоб служити своєму королю, герцогу чи сеньйору, ставали священиками. Окрім усього, це був один із способів жити комфортно, користуватися впливом, іноді значним, і здобути собі місце на небесах, а за потребою і своїй рідні — включно з дружинами і дітьми, позаяк траплялося, що обітниці целібату і бідності сприймалися набагато ширше.
А от причини, з яких рушають на прощу, геть не змінилися: надія і безнадія. Протягом тисячі років ми пускаємося в дорогу, щоб утекти від чогось або знайти щось. (Під
Ми думаємо, що монастирі зводилися у місцях віддалених і важкодоступних, щоб тримати ченців подалі від принад світу і мирських спокус, а що, як це лише одна з незначних причин? Якщо їх будували на крутих піках скель, в глибині печер, виритих на схилі гори, або, як тут, посеред моря, найпередніше щоб випробувати віру прочан? Бо той, хто будує такий храм, зводить не місце — не призначення, а накреслює дорогу, яка веде до нього. Монастир не є метою, як може здатися, а просто пункт, яким позначено половину шляху, бо після того, як прийшов, потрібно й піти (окрім хіба якщо самому стати ченцем або там померти). Треба пройти у зворотному напрямку ті ж перепони, які цього разу стають ризикованішими: до вже відомих небезпек, від крутих підйомів до сипучих пісків, додається нудьга. Дорога вже не нова. Уже не стримує бажання досягти святого місця, воно залишилося позаду. Як залишають Гору?
Якщо прочани Сантьяґо-де-Компостела гордо носять мушлю морського гребеня, мережений борознами купол, як повний місяць, то прочани абатства святого Михаїла задовольняються скромними конічними мушлями, такими розповсюдженими в регіоні, що вони випинаються з піску в час відпливу. Навіть якщо існують численні магазинчики, які торгують ними — і навіть у далеких землях, прочани самі мають знайти свою мушлю; бо вона знак і символ їхньої подорожі. Коли прочанин дійшов до Гори і пішов з неї, він ніс із собою: вимитий шматок вапняку, невеличкий собор із запахом йоду, з якого чується шум моря.
Можливо, мене покарано за бажання жити повним життям — гріх ідолопоклонства помножений на гріх гордині. Так замішені на зазнайстві євреї простягаються долі перед золотим тільце́м, якого самі ж і виліпили. Це розуміння прийшло до мене цього ранку як даність. Тільки дурень може хотіти дивитися Сонцю в очі. Я був гіршим за дурня: я був закоханим і ревнував.
Цього тижня в рефекторії читали Вихід. На моє прохання брат Клемент сидів поряд і напівголосно перекладав, і його слова закарбувалися у моїй голові:
І що тоді залишається, якщо з цього списку виключити все, окрім дивовижних створінь, якими Анна заселяла свої гобелени? Вони не належать ні до царства небесного, ані земного, більшість із них узагалі вийшли з її уяви. Тобто лише такі монстри не будуть ображати Бога? Чому ж тоді Він забрав її, якщо вона була безгрішною? Чи не справедливіше, якби вона жила, а я помер?
Її фантом і досі поряд зі мною. Коли простягаю руки, то бачу тінь її долоні на землі. Своїм мовчанням Анна відповідає на мої слова, а коли я інколи здіймаю очі до неба, то бачу лише безодню, яка відкриває свою синю пащу.
Дехто з людей народився, щоб зводити собори чи прославляти Бога, інші будують мости, щоб переходити через ріки, або пишуть книжки, щоб передати в них мудрість століть. Безсумнівно, усе це вірно. Щодо мене, то я хотів нанести красу на дерев’яну дошку, як метелика, пришпиленого до полотна, і не усвідомлював, що для цього його потрібно спершу вбити.
Тоді, як Анна знаходила мене у схованці в моїй майстерні, вона спостерігала, як я працюю, з такою ж цікавістю, з якою дивилася б, як пташка в’є гніздо. Вона уважно роздивлялася мої порошки і лаки, дивилася, як я змішую олію, яєчний жовток і фарбники, щоб досягти бажаного відтінку, жодного запитання не ставила, але всотувала кожен мій жест.
— Чому оце все тебе так цікавить? — якось поцікавився я у неї.