— А… яка порода утворює стіни цих… ну, печер?

Сергій здивовано відповів. Здавалося, відповідь задовольнила Чмурика. Ще кількома організаційними моментами поцікавився Гайдукевич і настала пауза: здавалося, всім усе зрозуміло.

— А можна взяти з собою Акбара? — запитання Юлії прозвучало у цілковитій тиші й привернуло до себе загальну увагу.

Сергій мало не закашлявся:

— Що? Пса? Ти що, це неможливо!

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Як чому? Уяви собі — пролазити у вузькі проходи, там такі діри є, що мусиш лізти, наче хробак! А трапляються такі місця, що внизу безодня. Пес боятиметься, та й просто фізично не зможе пройти!

— Ну добре, — сказала Юлія, — не можна Акбара, то хоч Кнопика?

Кнопиком називався той дрібний пащекуватий тер’єр.

— Візьму його у рюкзак — і все, — продовжувала насідати Юлія.

— Я категорично проти всяких псів взагалі, — Сергій знову відчув, що втрачає терпець. Правду казав Валерій про дилетантів на кшталт Гайдукевича і його команди. — Я тоді просто не піду. Коли ви там опинитеся, то самі зрозумієте, наскільки позбавлена глузду ідея взяти з собою будь-якого пса, навіть дрібного.

Гайдукевич подивився на Юлію і сказав:

— Ну, гаразд уже… Обійдешся без своїх улюбленців, якщо такі справи.

Юлія тільки скривила губи. Склалося враження, що такий поворот подій відчутно зіпсував їй настрій. Гайдукевич уточнив ще декілька дрібниць і тим удовольнився. Олега та Рината, здавалося, взагалі нічого не обходить.

Збіговисько закінчилося. Всі порозходилися. Юлія пішла перевдягатися перед тренуванням, хоча, як здалося Сергієві, тренуватися їй сьогодні зовсім не хотілося. В гаражі залишився тільки Гайдукевич, який перешнуровував черевики за порадою Сергія, а той востаннє перевіряв усі кишенькові акумулятори, коли на вулиці біля брами зупинилася якась темно-сіра іномарка. З машини вийшов чоловік у коричневому пальті, і бос покрокував йому назустріч.

Сергій умить поставив на підлогу акумулятор і розстібнув рюкзак, що стояв до нього найближче. У гаражі було темнувато і знадвору ніхто б не зміг побачити, що там робиться. Він сам не знав, що його спонукало зробити це. Якась невиразна підозра, майже неусвідомлена. Хто зна, чого чекати від людей, які збираються тягти під землю улюблену «псарню». Зверху лежала накидка, кілька бляшанок консервів. Озирнувшись на двері, Сергій запхав руку ще глибше і намацав здоровенну котушку… риболовної жилки, імпортна, на здоровезній котушці. Сергій рідко рибалив, хіба що за компанію з друзями, проте уявлення мав. Це була дорога імпортна волосінь. Тонка та міцна.

Сергій защіпнув рюкзак і поліз до іншого, та, озирнувшись, побачив, що Гайдукевич уже прощається зі своїм гостем. Він спробував підняти рюкзак. Ні чорта собі! А сюди він що натолував? Може, й свою улюблену енциклопедію поклав? А чого? Почитати при нагоді у печері під ліхтарем… Як його? Джеремі Патерсон… Сергій встиг-таки обмацати другий рюкзак, відчувши серед речей щось важке, металеве, замотане у поліетилен. А ще в рюкзаку була така сама бобіна з рибальською жилкою.