— Скоро ви, Зеновію Петровичу? Починаємо?

— Вперед… — відповів той. — Чого розтягувати задоволення?

Судмедексперт Зеновій Петрович Ковалишин мав усі підстави для невдоволення. Те, що його чекало у найближчі години, аж ніяк не можна було вважати приємною справою.

— Працюйте! — скомандував робітникам «шкіряний кашкет».

Ті почали спроквола розбирати застромлені у землю рискалі. Один із них підійшов до свіжої могили і незграбно почав збирати вінки з попаленими запальничкою траурними стрічками — захистом від нічних «підприємців». Жінка у чорному, бачачи це, голосно схлипнула й уткнулася у плече старого, з яким прийшла. Лопати задзвеніли, роздовбуючи мерзлий ґрунт.

— Що, нові обставини відкрилися? — в’їдливо запитав Ковалишин.

«Шкіряний кашкет» — слідчий Дмитро Стефлюк, — зітхнувши, витяг з кишені сигарети і запалив.

— Дурня якась… — Він глибоко затягнувся.

— Вам що, — судмедексперт і собі дістав сигарету, прилаштувавши кейс на пеньку, — ви протокол складете і сидітимете в кабінеті. А розтин мені робити.

— Зеновію Петровичу, ну ви вірите, що це не моя забаганка? Усе з відома прокурора…

— Скільки він… — похмуро перебив судмедексперт. — Три доби?

— Чотири, — поправив Стефлюк.

— О Боже… — той тільки сплюнув на землю, — самий смак…

— Хто на що вчився, — без натяку на посмішку зауважив слідчий. — Зате ваш клієнт не вистрілить у вас і ножем не штрикне. Хіба що посмердить трохи.

Робітники викидали останню землю і вже прилаштовували мотузки, вилазячи один за одним нагору. Труну зрушили і почали повільно підіймати. І тут сталося щось непередбачуване. Робітники загомоніли і скоординованість їхніх дій-порушилася.

— …шляк трафив… — почулося звідти.

Один злякано відступив убік, інші просто покидали мотузки.

— Хлопці, що там? — не зрозумів слідчий і разом з Ковалишиним рушив до купи вивернутої землі.

— Гадом буду!

— Бігме, щоб я здох… — обурювався котрийсь із робітників.