— У чому справа? — Стефлюк зазирнув до ями. — Піднімайте!
— Еге, начальнику, немає кого піднімати! Пусто! — бив себе у груди один, що вже зранку виявився напідпитку. — Ми ж його і закопували! Такий бугай, яких мало. Під два метри. А тепер я сам гріб потягну!
— Навіть віко не на місці! Он, зсунуте!
Родичі небіжчика стояли осторонь і поки що нічого не розуміли. Віко справді було зсунуте, відкриваючи для огляду кутик білого шовку, яким була оздоблена труна зсередини.
— От і тягни, тільки швидше, — попросив Стефлюк.
Робітники порозбирали мотузки, і труна, оббиваючи стіни, швидко поповзла вгору.
— Чорт забирай… — пробурмотіли обидва, коли домовина легко вискочила з ями і посунулася по ослизлому ґрунті.
Стефлюк сам допомагав підняти віко. Білий шовк, вимащений землею та глиною, залишався лише по боках труни, а з дна тканина була видерта, і на голих дошках лежало кілька грудок землі. Жінка страхітливо закричала, розплющивши від нестями очі й затуляючи рота обома долонями. Несподівано крик урвався, і вона простяглася на землі. Той, хто стояв поруч, так і не встиг її підхопити. Вочевидь ця картина і в нього викликала шок.
Все вляглося за якихось дві години. Працював мотор мікроавтобуса, який привіз судмедексперта і повинен був забрати ексгумоване тіло. Бригада експертів, викликана з відділку, щойно відбула.
— Прийміть мої вітання, Зеновію Петровичу, — у звичній манері зауважив Стефлюк. — Вам вдалося уникнути «приємної» процедури…
— Н-да… — погодився той. — Прохлопали ви, хлопці, прохлопали. Хтось «ексгумував» його раніше. Гадаю, тієї ж ночі, після похорону. Може, вже й «розтин» провів — на маленькі шматки. І будьте здорові… Тепер шукайте. — Цього разу вже він відігравався на слідчому.
— Що там з дружиною? — запитав Стефлюк, переводячи розмову на інше і намагаючись приховати емоції.
— «Швидка» забрала. В машині опритомніла. Не переймайся, — похлопав його по плечі судмедексперт. — Одним глухарем більше — одним менше…
— У мене ще такого не було, щоб тіло пропало… — вів своєї Стефлюк, не звертаючи уваги на в’їдливість колеги. — 3 могили!
— Було! — махнув той рукою. — Пам’ятаю, було колись щось подібне. От не пригадаю, які там обставини… А ти… Знаєш що? Ти прогуляйся до Демидовича! Сходи-сходи. Він тобі все розповість. Пенсіонери люблять, щоб їх відвідували.
— Нарешті щось слушне, — погодився Стефлюк. — А то вам би тільки підколювати…
— А ще… — Ковалишин змовницьки підняв палець догори, нахиляючись до слідчого, із задоволенням бачачи, як той перетворюється на саму увагу, — ще одна цінна порада. Якщо не знайдеш — є варіант списати на відповідні, як то кажуть, структури.
— Тобто? — не зрозумів Дмитро.
— А кажуть, що іноді тіла найбільших грішників темні сили усілякі прямо звідти забирають… — Судмедексперт розплився у посмішці.
— Ідіть ви в баню, — Стефлюк сплюнув спересердя. — От побачите, Петровичу, навмисне знайдемо. Побачите! Навмисне! Щоб ви не були таким розумним і все-таки покопирсалися у ньому. От тоді я поглузую.