Наступна випадкова зустріч у «Жан-Жаку» стала приводом представитися маленькому, схожому на сову дипломату під псевдонімом «Надя». Під час ще однієї зустрічі, за кілька днів, на тротуарі біля винарні, йому вистачило духу запросити її на обід. Потім вони спробували інший ресторан. Делон був до болю сором’язливим, з гарними манерами. Він помірно пив, затинаючись, розповідав про себе й потайки витирав блискуче чоло, стежачи за тим, як Домініка неуважно ховала пасмо волосся собі за вухо. Завдяки таким зустрічам стриманість Делона почала зникати, а його блакитна аура міцнішала. Саме цього вона й чекала.

Делон без жодної підозри повірив у легенду про те, що Надя — вчителька мови в Liden & Denz на Грузинській вулиці. Він старанно не реагував, коли вона розповідала про чоловіка, геолога, який працював на Сході в іншому часовому поясі, і ввічливо вдав незацікавленість, коли Домініка мимоволі згадала про свою маленьку квартиру, єдиною принадою якої було те, що вона не мусила її з ким-небудь ділити. «Приватність», — прорвалася нестримна думка в голові Делона.

Симьонов хотів швидкого розвитку справи, він хотів, щоб Домініка вклала чолов’ягу до ліжка, та й по всьому. Домініка опиралася, перечила, розширювала межі непокори. Вона знала, що Симьонов має намір використати її як горобця, що його бачення вербовки обмежується операцією з секс-захоплення, що він не цінує перспектив у цій справі. Вона наполегливо сперечалася про період ретельної обробки Делона, неймовірно важливий, враховуючи потенціал його доньки, цього колосального джерела. Його слід буде підводити непомітно. Симьонов намагався тримати себе в руках, доки ця пишногруда випускниця академії читала йому лекції, доповідала про прогрес і пропонувала подальші кроки.

Кілька наступних тижнів тривала класична razrabotka, розвиток справи. Домініка провела Делона від стадії випадкового знайомства до комфортного приятелювання, спостерігаючи, яким розслабленим він був з нею і як ховав свій щораз сильніший потяг. Вона передбачала його бажання, підказувала йому, натякала, як сама починає його любити. Він не міг у це повірити. Француз був нею одурманений, та Домініка знала, що він надто боязкий, надто сором’язливий, щоб зробити перший крок. Вона розуміли, що про вербування не може бути й мови, якщо він відчує, що його зрадили чи скомпрометували. Вербування можна було заснувати лише на дружбі, на щораз більшому захопленні Делона, на його остаточній нездатності відмовляти.

Вони бачилися раз на тиждень, потім двічі на тиждень, а потім почали зустрічатися на вихідних для прогулянок містом, відвідин музеїв. За взаємною безсловесною домовленістю, вони обоє поводилися стримано. Зрештою, обоє були одружені. Вони говорили про його сім’ю, про безтурботне дитинство в Бретані, про його батьків. Домініка мала бути м’якою. Делон був равликом, який, злякавшись, одразу ховав голову в панцир.

З часом Делон почав, затинаючись, розповідати про свій шлюб без кохання. Його дружина була на кілька років старша за нього, висока й аристократична, вона тримала все у своїх руках. Її сім’я була заможна, дуже, і вони одружилися одразу після нетривалих залицянь. Делон розповів Домініці про намір його дружини зробити з нього велику людину, мрії про посади та титули, підбурювані впливом її сім’ї. Коли проявились його стриманість і м’якість, дружина від нього відвернулась. Звичайно, на людях вона була ідеальною, але не заперечувала проти окремого життя, яке було вимогою дипломатичного призначення. Його робота в зовнішній службі залежала від неї.

Делон обожнював Сесіль, їхню єдину дитину. На фото стояла темноволоса дівчина зі стриманою усмішкою. Вона була дуже схожа на Делона, сором’язлива, нерішуча та замкнута. У міру того, як зростала їхня з Домінікою близькість та довіра, він нарешті розповів, що донька працює в міністерстві оборони. Звісно ж, він неймовірно пишався таким початком її кар’єри, яку допомогли облаштувати його дружина та впливовий тесть. Делон натхненно розповідав про свої надії щодо доньки. Щасливий шлюб, успішна кар’єра, комфортне життя. Те, що він вирішив поговорити про Сесіль, свідчило про важливий етап розробки.

Одного ранку, за горнятком кави в кафе, Домініка запитала Делона, чи переймається він майбутнім, чи не боїться, що дружина покине його, чи не хвилюється, що донька зустріне не того хлопця й потрапить у пастку меланхолії, таку ж, в яку потрапив він сам. Делон поглянув на Домініку — об’єкт своєї все більшої прихильності — і, мабуть, уперше відчув вкрадливий дотик руки СВР на своїй щоці. Небезпечний сигнал. Але він не надав уваги цьому фріссону, зачарований її блакитними очима та довгим волоссям і, як би не хотів він цього визнавати, горизонтальними трикотажними смужками, що повторювали форму її грудей. І що б там не було, та вони продовжували свою непорочну дружбу. Прогулянки закінчувались незручними прощаннями, ніяковими рукостисканнями, а одного разу — квапливим запашним поцілунком у щоку, від якого в нього запаморочилося в голові.

— Чого ти чекаєш? — лютував Симьонов. — Наша мета, щоб цей robkij francuz, цей полохливий французик опинився в руках СВР. Ми не пишемо його біографії.

— У нас немає права на дурнувату помилку, — сказала Домініка Симьонову, розуміючи, що це тяжке порушення дисципліни. — Дозвольте мені виконувати свою роботу, і я завербую француза та його доньку, — благала вона.

Симьонов кипів, пульсуючий жовтий туман навколо нього зблід, потім погустішав, потім знову зблід. Він обмірковував зраду, вона була певна. Вона продовжила тиснути на нього своїми аргументами, і своїм тілом також, стоячи прямо над ним. Обробка Делона була вже майже завершена. Він готовий проковтнути гачок, вона була впевнена. Йому вже хотілося почати шпигувати для неї, він просто про це ще не знав. Їй згадався вислів, який вона чула від старих інструкторів під час оперативного курсу.

— Не хвилюйтесь, товаришу, — сказала Домініка. — Ця svekla, цей бурячок уже майже зварився.

Повторивши ці слова, вона сама відчула себе ветеранкою.

— Слухай, — сказав Симьонов, вказуючи на неї пальцем, — годі цих старих ідіотських жартів, завербуй свою мішень. Не гай часу.

Він бурчав, бо відчував ті дрібні деталі, які Домініка вкладала в операцію, ті елементи, про які йому не доповідали і які б йому зовсім не сподобались.

***

Нарешті Домініка запросила Делона до своєї підставної квартири на півночі Москви, біля Білоруського вокзалу, недалеко від школи іноземних мов, у якій вона нібито працювала. Це була невелика двокімнатна квартира з вітальнею, маленькою кухнею, туалетом за завіскою та крихітною спальнею. Зношений килимок, вицвілі шпалери. Пошарпаний чайник на газовій плиті з однією конфоркою був надто старим, щоб свистіти. Квартира – маленька і тьмяна, але московська, і те, що її не треба ділити з родичами чи колегами, було неабиякою розкішшю.

Ще один аспект, який Делон не міг оцінити, — це те, що стіни, стеля та меблі були напхані камерами й мікрофонами. Квартири з обох боків, згори та внизу також контролювала СВР. Енергії, якою живився один такий блок, вистачило б, аби підняти у повітря Ту-95. Іноді, пізно ввечері, можна було почути, як у підвалі гудуть трансформатори.

— Симоне, мені потрібна твоя допомога, — сказала Домініка, відчиняючи двері своєї квартири. З букетом блакитних квітів у руці та пляшкою вина під пахвою, Делон одразу ж захвилювався. Це були треті відвідини Надиної квартири, і попередні два рази обмежувалися скромним прослуховуванням касет з келихом вина та бесідами. Домініка додала до свого тону трохи розгубленості й захитала головою.

— Я влаштувалась на тимчасову роботу перекладачем із французької на російську, на виставку ITFM, що відкриється наступного місяця. Щоб трохи заробити. І про що я тільки думала? Я взагалі не знаюся на промисловості, енергетиці, торгівлі — жодною з мов.