— З вашого дозволу, полковнику, я вже склала план першого контакту, — сказала Домініка.

— Що ж…

Офіцери п’ятого відділу відкинулися в кріслах і загасили свої недокурені сигарети в попільниці. Господи, чутки про цього горобчика обмежувались блакитними очима, тим, що вона ховала під своєю строгою спідницею, та розміром її грудей. Ніхто нічого не розповідав про її сталеві yaitsa. Вони вийшли з кімнати, залишивши Домініку збирати папери, розкидані на столі, як новеньку, що мала прибрати кімнату. Вона була не проти. Зібрала папери, поклала на пошарпані папки файлу Делона і вийшла з конференц-зали, зачинивши за собою двері.

***

На Арбаті, за адресою Нікітський бульвар, 12, є маленький ресторан під назвою «Жан-Жак». Щось у стилі французької винарні, шумної, задимленої, наповненої ароматом рагу й тушкованого м’яса. Столики, вкриті білими скатертинами, стоять на чорно-білій кахлевій підлозі майже впритул, а навколо них натикані віденські стільці. Стіни аж до самої стелі вкриті вин­ними пляшками на полицях, а біля вигнутої барної стійки рядком стоять табурети. «Жан-Жак» майже завжди був переповнений москвичами. В обідній час, якщо хтось сидів сам, то дозволяв сісти й незнайомцеві.

Ополудні дощового четверга у «Жан-Жаку» було більше народу, ніж зазвичай. Клієнти стояли на порозі або ж на вулиці, під накриттям, чекаючи, доки звільняться столики. Гамір був неймовірний, сигаретний дим висів у повітрі. Офіціанти снували між столами, відкриваючи пляшки й подаючи страви. Після п’ятнадцятихвилинного очікування Симона Делона з французького посольства в Москві провели до столика на двох у кутку кімнати. За цим столиком сидів молодик, доїдаючи тарілку діжонського рагу з овочами та шматками м’яса. Він вмочав чорний хліб у підливку. Коли Делон сів за стіл, молодик ледве підвів голову, вітаючись.

Попри натовп та шум, Делону подобався цей ресторанчик, він нагадував йому про Париж. Ба більше, російська обідня практика саджати незнайомців разом надавала шанси опинитись поруч з милою студенткою чи привабливою продавчинею. Іноді вони йому навіть усміхалися, ніби знайомі. Принаймні так могло б здатися, якби хтось дивився з іншого кінця кімнати.

Делон замовив келих вина, розглядаючи меню. Молодик по той бік столу оплатив рахунок, витер рота й потягнувся по піджак, що висів на спинці стільця. Делон підвів погляд і побачив, як неймовірна чорнява жінка з крижаними блакитними очима прямує до його столика. Він затамував подих. Жінка сіла на місце, яке щойно звільнив молодик. Її волосся було підібране вгору, а під комірцем красувалось перлове намисто. Під легким плащем на ній була бежева атласна сорочка й темно-шоколадна спідниця з коричневим ремінцем зі шкіри алігатора. Делон ледь не розлив своє вино, коли помітив, як сорочка облягає тіло жінки.

Вона дістала маленькі квадратні окуляри для читання з сумки зі шкіри алігатора; вони тримались на кінчику її носа, доки вона роздивлялась меню. Жінка відчула його погляд і підвела очі. У паніці він заховався за своїм меню. Ще один косий погляд, цього разу на витончені пальці, які тримали меню, на вигин її шиї, її вії за тими рентгенівськими очима. Вона знову на нього поглянула.

— Izvinite, я перепрошую, щось не так? — спитала Домініка російською. Делон захитав головою і соромливо ковтнув слину. На вигляд йому було трохи за п’ятдесят, він мав схоже на солому русяве волосся, велику голову й тонку шию, яка переходила у вузькі округлі плечі. Маленькі чорні оченята, гострий ніс і стиснуті губи, увінчані маленькими вусами, які доповнювали мишачий образ. Один з ріжків його комірця злегка виглядав із синьо-чорного піджака, а вузол його краватки був маленьким і нерівним. Домініка ледь стримувала бажання поправити його комірець і вирівняти краватку. Вона знала дату його народження, тип аспірину, який стояв на поличці над його раковиною у ванній кімнаті, колір покривала на його самотньому ліжку. Що ж, думала вона, він точно схожий на торгового аташе.

Делон ледве міг дивитися їй в очі. Домініка відчула його спробу заговорити. Коли він нарешті наважився, слова вилітали найблідіших відтінків блакиті, не такі волошкові, як ті, що вирізняли Аню в школі горобців. Він глибоко вдихнув, і Домініка приготувалась. Вона вже знала, що оцінила ситуацію правильно, її плани на нього починали втілюватись.

— Я дуже перепрошую, — сказав Делон, — вибачте, але я не говорю російською. Ви говорите англійською?

— Так, звичайно, — відповіла Домініка англійською.

— Et français?10 — спитав Делон.

— Oui11, — сказала Домініка.

— Як добре. Я не хотів витріщатися, — затинаючись, заговорив він французькою. — Я лише подумав, як вам пощастило знайти місце. Ви довго чекали?

— Не дуже, — сказала Домініка, озирнувшись навколо і глянувши на двері. — У будь-якому разі, здається, народу поменшало.

— Що ж, я радий, що ви знайшли місце, — сказав Делон, закінчуючи набір фраз, якими міг оперувати.

Домініка кивнула та повернулася розглядати меню. Те, що вона сіла саме на це місце в кутку кімнати, не мало нічого спільного з удачею. Того дня кожен клієнт в «Жан-Жаку» був офіцером СВР.

***