— Ти готова присвятити себе цьому шляху? — спитав він.
Домініка кивнула. Звісно, вона не була впевнена на сто відсотків. Та це випробування дуже її вабило. Крім того, вона була вірною, любила свою країну, знала, що хоче приєднатися до однієї з головних організацій у Росії, можливо, думала вона, навіть внести свій вклад. Убивство Устинова відштовхнуло її, але водночас показало, всього за один вечір, що їй під силу секретні завдання, що в неї є голова на плечах, є мужність і сила духу.
Було ще щось, і вона це розуміла, щось невизначене, що накопичувалося в грудях. Нею скористалися. Тепер вона хотіла проникнути в їхній світ, до цих домовласників, які зловживали системою і народом. Їй було цікаво, що б про це сказав батько.
— Я це обдумаю, — сказав Ваня, повернувшись, щоб поглянути на неї. — Якщо я вирішу подати твоє ім’я і якщо тебе приймуть, твої успіхи в АВР напряму матимуть вплив на мене, на всю сім’ю. Ти ж розумієш це, чи не так?
Як мило. Попри своє занепокоєння її долею та долею родини, він усе одно відіслав її до Устинова.
Вона ледь не сказала: «Я докладу всіх зусиль, аби зберегти вашу репутацію», та стримала гнів і натомість знову кивнула, цього разу більш упевнена у своєму бажанні вступити до Академії. Ваня підвівся.
— Чому б тобі не спуститися донизу й не пообідати? Я повідомлю своє рішення сьогодні, трохи згодом.
Йому треба було обговорити цю справу з директором (легке вмовляння) та навчальним керівником (задоволення). Місце для Домініки зарезервують, усе буде зроблено, його проблема з нею буде залагоджена. Коли вона пішла, Ваня підняв слухавку та швидко почав говорити.
Домініку провели коридором до ліфта. Здавалося, всі колишні директори злегка всміхаються. У просторому кафе Домініка замовила котлету по-київськи, булочку з кунжутом та пляшку мінеральної води. В кафетерії було людно, тож Домініці довелося шукати вільне місце. Вона знайшла столик, з іншого боку якого сиділо дві жінки середнього віку. Вони поглянули на вродливу дівчину з утомленими очима та бейджем відвідувача, але нічого не сказали. Домініка почала їсти. Курка була злегка панірована, із золотою скоринкою, і смачна. Цівка масла витекла з котлети; насичений смак часнику та естрагону. Котлета перетворилася на горлянку Устинова, а масло стало яскраво-червоним. Вона тремтячими руками поклала виделку та ніж. Домініка заплющила очі, її починало нудити. Дві жінки за столом дивилися на неї. Таке не щодня побачиш. Вони й не здогадувалися, наскільки близькі до правди.
Домініка підвела погляд і побачила чорний вир. Сергій Маторін сидів за столом з іншого боку кафетерію, нахилившись над тарілкою, підносячи ложкою суп до рота. Він дивився на неї, доки їв, його мертвотні очі не кліпали. Немов вовк, який споглядає, навіть коли п’є воду зі струмка.
Змішати вершкове масло з часником, естрагоном, лимонним соком і петрушкою та заморозити. Відбити курячі грудки на тонкі котлети. Щільно загорнути невеликі шматки масла у м’ясо та перев’язати ниткою. Посипати борошном, умочити в збиті яйця, запанірувати в сухарях. Смажити до золотої скоринки.
6
Домініку прийняли до Академії зовнішньої розвідки (АВР) невдовзі після похорону батька. Школа змінила кілька назв під час Холодної війни, від Вищої розвідувальної школи до Інституту червоного стягу та, зрештою, АВР, але ветерани просто називали її сто першою школою. Головний кампус десятиліттями розташовувався на північ від Москви, біля села Челобитєво. На час, коли школа стала АВР, її модернізували, оптимізували навчальний план, лібералізували критерії вступу. Кампус переїхав на розчищену галявину в густому лісі на схід від міста, на двадцять п’ятому кілометрі Горьківського шосе. Тому тепер його називали «двадцять п’ятим кілометром» або просто «лісом».
У перші тижні, повні хвилювань та настороженості, Домініку, єдину жінку, а також дюжину її однокласників возили Москвою та околицями в торохкотливих автобусах ПАЗ із затемненими вікнами. Вони заїжджали крізь автоматичні металеві ворота в безіменні місця, оточені стінами, зареєстровані як лабораторії, науково-дослідні центри чи піонерські молодіжні табори. Ці дні були наповнені лекціями про історію Служби, Росії, Холодної війни та Радянського Союзу.
У той час як головною вимогою під час прийому в колишні школи КГБ була вірність Комуністичній партії, сучасна СВР вимагала від своїх слухачів абсолютної відданості Російській Федерації та зобов’язання захищати її від ворогів, як у самій країні, так і за її межами.
На початковому етапі ідеологічної підготовки стажерів оцінювали не лише за їхніми вміннями, але й за тим, що в старому КГБ назвали б «політичною надійністю». Домініка бездоганно справлялася як з усними, так і письмовими завданнями. В ній відчувалася внутрішня незалежність, нетерпимість до перевірених часом формулювань та диктатів. Інструктор писав, що, перш ніж відповісти на запитання, кадет Єгорова якусь секунду вагається, ніби обмірковуючи, варто відповідати чи ні, а тоді неодмінно дає точну і правильну відповідь.
Домініка знала, що від неї хочуть чути. Гасла в книжках та на дошці були калейдоскопом кольорів, їх легко було класифікувати та запам’ятовувати. Догмати обов’язку, вірності й захисту країни. Вона мала стати членом російської еліти, вчорашніх щита та меча, сьогоднішніх земної кулі й зірки. Її юнацький світогляд колись нажахав її вільнодумного батька — тепер вона це розуміла і, подорослішавши, вже не сприймала ідеологію так, як колись. Тим не менш, вона прагнула проявити себе з найкращого боку.
Початок другого навчального блоку. Уроки повністю перемістилися в кампус на двадцять п’ятому кілометрі, де скупчення довгих низьких будівель з черепичними дахами оточене соснами та березами. Охайні газони розділяли корпуси, гравієві доріжки вели до спортивних майданчиків за будівлями. Кампус починався за кілометр від Горьківського шосе в чотири смуги, ховаючись за високим дерев’яним парканом, пофарбованим в зелене, щоб зливався з деревами. За цим «лісовим парканом» за три кілометри вглиб лісу розтяглися два додаткові ряди залізобетонної огорожі, між якими вільно бігали чорні бельгійські вівчарки. Тих собак можна було роздивитися з вікон маленьких аудиторій, а з кімнат двоповерхових казарм студентам було чути, як вони хекають уночі.
Вона була єдиною жінкою в гуртожитку, тому їй виділили окрему кімнату в кінці коридору, однак ванну та душову доводилося ділити з дванадцятьма чоловіками, тож мусила використовувати безлюдні години зрання та пізно ввечері. Більшість її однокласників були досить мирні. Це були привілейовані сини шанованих родин, хлопці зі зв’язками в Думі, або в Збройних силах, чи Кремлі. Деякі були здібними, дуже здібними, інші навпаки. Було кілька сміливців, що звикли завжди отримувати бажане і які, дивлячись на постать за завісою в душі, були готові ризикнути всім заради траху.
Якось пізно увечері вона потягнулася по свій рушник, який висів на гачку за душовою кабіною у ванній кімнаті. Рушника не було. Раптом кістлявий однокласник з рудуватим волоссям, гевал з Новосибірська, зайшов до кабінки, став у неї за спиною, поклавши руки їй на талію. Вона встигла зрозуміти, що він голий, коли хлопець притиснув її обличчям до стіни та схопив за вологе волосся. Він шепотів, та вона не розуміла, що саме; вона не бачила кольорів. Він сильніше притиснув її, рука ковзнула з талії до грудей. Доки він її стискав, вона думала, чи відчуває він її серцебиття, чи чує її дихання. Її щока була притиснута до білих плиток кабіни, і вона відчувала, як вони змінюються, мов призми під сонячним промінням, стаючи темно-червоними.