— Я впевнений, він дуже вражений, він ветеран. Усі операції по-своєму унікальні. Ще не ухвалено остаточного рішення, як саме слід діяти. У будь-якому разі, для тебе це неабиякий шанс, Домініко.
— Я не можу, — сказала Домініка. — Після попередньої операції, після того, як усе закінчилося, мені знадобилися місяці, щоб забути Устинова.
— Ти згадуєш про це? Ти забула, що я казав? Зітри цей інцидент з пам’яті і ніколи до нього не повертайся, — сказав Ваня. — Я вимагаю повного дотримання цієї умови.
— Я нікому ніколи не обмовилася й словом, — відказала Домініка. — Просто якщо це ще одна з таких операцій, я краще…
— Ти «краще»? Ти тепер випускниця Академії і молодший офіцер служби. Ти прийматимеш призначення, які тобі дають, виконуватимеш накази і свій обов’язок. Ти захищатимеш Батьківщину.
— Я прагну служити Росії, — сказала Домініка. — Просто я не бажаю, щоб мене використовували в таких операціях… Є люди, які займаються цією роботою регулярно, я чула про них. Чому не використати когось із них?
Ваня нахмурився.
— Годі. Більше ні слова. Ти не бачиш, яку можливість я тобі пропоную. Ти думаєш про себе, про свої дитячі клопоти. Будучи офіцером СВР, ти не можеш обирати. Ти лише бездоганно виконуєш накази. Якщо вирішиш відмовитись, якщо дозволиш своїм безглуздим упередженням зламати власну кар’єру, перш ніж вона почнеться, скажи про це зараз. Ми звільнимо тебе, закриємо твій файл, скасуємо пенсію та відберемо привілеї — усі привілеї.
«Скільки разів шию моєї матері пхатимуть у петлю? — подумала Домініка. —Що ще вони їй вчинять, аби змусити мене служити з честю?»
Ваня помітив, як її плечі опустилися.
— Дуже добре, — сказала вона, встаючи. — З вашого дозволу, можна мені йти?
Домініка підвелася і пройшла біля мальовничого вікна до дверей, сонячне світло падало їй на волосся, обрамляючи класичний профіль. Ваня стежив за тим, як вона крокувала килимом — вона що, злегка кульгає? — і на коротку мить зупинилася біля дверей, щоб знову поглянути на нього. Волосся заворушилося в нього на голові, коли він побачив, як її виразні блакитні очі, мов пилка чи скальпель, зупинились на його обличчі на три тривожні секунди. Погляд, мов у вовчиці. Він ніколи не бачив такого погляду за все своє життя. Та перш ніж він устиг щось сказати, вона зникла, мов навіжена, в лісі.
Забланшувати листя капусти, відварити рис. Обсмажити нарізану цибулю, моркву, очищені помідори до м’якого стану, змішати з рисом та яловичим фаршем. Загорнути в листки капусти дві столові ложки суміші, зробивши великі квадратні конверти. Обсмажити в маслі до золотої скоринки, а потім тушкувати годину в томатному соусі з лавровим листом. Подавати з невеликою кількістю соусу та зі сметаною.
7
Нейт Неш прибув до аеропорту Гельсінкі-Вантаа після двогодинного польоту. Сучасний аеропорт був блискучий та добре освітлений. Як і в Шереметьєво, всюди впадала в очі нав’язлива реклама одеколону, годинників і туристичних фірм. Магазинчики, де продавали білизну, вишукані продукти харчування та журнали, були розкидані по всій території терміналу. Проте нудотного аромату вареної капусти, дешевого одеколону та вологої вовни не було чути. Навпаки, десь поруч випікали запашні булочки з корицею. За той час, доки Нейт забирав свою єдину валізу, проходив митницю і прямував до зупинки таксі на вулиці, він не помітив невисокого чоловіка в простому темному костюмі, який спостерігав за ним із зали очікування. Цей чоловік сказав кілька слів по своєму мобільному й відвернувся. Через тридцять хвилин, за дев’ятсот кілометрів на схід, Ваня Єгоров знав, що Неш приїхав до Фінляндії. Гра починалася.
Наступного ранку Нейт зайшов у кабінет Тома Форсайта, голови резидентури Гельсінкі. Кабінет Форсайта був невеличкий, але затишний, з єдиною картиною на морську тематику, що висіла над столом, та маленьким диваном біля стіни навпроти. Обрамлена світлина вітрильного судна на прозорій поверхні океану стояла на столі біля дивана, поруч з іншою, із зображенням Форсайта в юності за кермом. Єдине вікно в кабінеті закрите жалюзі.
Форсайту було вже далеко за сорок, високий та худий, з рідким сивим волоссям та міцною щелепою. Виразні карі очі дивилися на Нейта з-над окулярів у формі півмісяця. Форсайт усміхнувся, кинув стос паперів у коробку й підвівся, щоб потиснути руку над столом. Його рукостискання було твердим та сухим.
— Нейте Неш, — сказав він неспішно. — Вітаю в резидентурі.
Він жестом вказав Нейту на шкіряне крісло біля його столу.
— Дякую, шефе, — сказав Нейт.